Гіркі помідори: як соління розхитали родинні зв’язки
Олена Петрівна, зморена після довгого дня, збиралася подзвонити сусідці, як раптом телефон пролунав різким дзвінком, ніби віщував лихо. Дзвонила Марія – сестра її покійного чоловіка, жінка, чиї візити завжди супроводжувалися тривогою. «Що трапилося?» – мигнуло в голові у Олени. Марія дзвонила рідко, і кожен її дзвінок був як грім серед ясного неба.
Олена Петрівна несміливо натиснула кнопку.
– Лено, що ти там забарилась?! – з ходу накинулася Марія, навіть не привітавшись. – Вже п’ятий раз дзвоню!
– Не встигла підійти… – тихо відповіла Олена, відчуваючи, як втома тисне на плечі.
– Та звичайно! – засміялася Марія, але в сміху лунав докір. – Я ж до чого… Помідори твої цього року – одна сіль! Є інший рецепт, треба спробувати…
– Більше не буде ні солі, – різко перебила її Олена Петрівна, і в її голосі зазвучала твердість. – І помідорів не буде. Нічого не буде.
– Як це – не буде?! – Марія збентежилася, голос їй затремтів. – Ти що, образилася?
…
Років тому
Тихе село Ворзель, де жила Олена, завжди було повне родичів. Скільки разів вона мріяла зменшити город, але щоранку весни все починалося знову: розсада, грядки, насіння – немов зачароване коло. У льосі курилися банки з минулорічними соліннями, які не забрали ні діти, ні численна родина.
Колись чоловік, Петро, допомагав у всьому: копав, поливав, збирав врожай. Але два роки тому його не стало, і Олена залишилася сама – проти городу та нескінченних візитів. Родичі Петра приїжджали часто – відвідати могилу, побалакати й, звичайно, навантажити сумки селянськими припасами. Найчастіше з’являлася Марія, сестра покійного, з вічними наріканнями.
Діти Олени приїжджали рідше, але допомагали з картоплею. Все інше вона робила сама, особливо доглядала за помідорами й огірками, не довіряючи їх нікому. Після того як невістка одного разу так прополола моркву, що вона зовсім засохла, Олена взагалі перестала підпускати до грядок – хіба що восени, на збір урожаю.
– Мам, навіщо тобі стільки? – питав син Андрій. – Ти гнешся на цьому городі, а потім усе роздаєш. Ось сусідка Надія – у неї лише квіти й сад. Вона навіть продає їх!
– А як же ви без моїх солінь? – заперечувала Олена, але в голосі вже лунали сумніви.
– Ми й у магазині купимо, – відповідала невістка Тетяна. – Ти підрахуй: ми беремо пару банок, а тітка Марія вивозить майже на всю свою родину. Досить тобі жити для них!
Олена Петрівна вийняла старі пакети з насінням і задумалася. Але потім зупинилася. Діти мали рацію – навіщо їй усе це? Вона вирішила не сіяти нічого, окрім зеленоЗгодом Олена Петрівна виростила найкрасивіші квіти в селі, продавала їх на ринку разом із сусідкою Надією, а вечорами пила чай у новій альтанці, де вже ніколи не чула докірливих дзвінків від Марії.
