Сьогодні знову розгнівалося небо. Вже кілька ночей поспіль воно сердиться: гримить, гупає, ніби хтось зверху скидає величезні камені прямо на землю. Я та матуся прокинулися одночасно. Вона швидко загорнула мене в ковдру, притулила до себе і повела у ванну кімнату.
Коли починається цей жахливий гуркіт, ми завжди ховаємося там — у найменшій кімнаті нашої хати, біля відро і рушників. Сіли на холодну підлогу. Матуся шепотіла молитву. Я дивився на її губи — вони тремтіли, але вона продовжувала: щоб я, її маленький хлопчик, завжди був здоровий, щоб знову настав мир… щоб закінчилася війна.
Я не до кінця розумію, що таке війна. Але знаю одне — тато там. Де йде війна. І ще знаю, що саме через неї небо стало злим і шумним. Так мені казали хлопці з подвір’я. Хоча я їх давно не бачив — матуся не дозволяє мені виходити на вулицю. Сама вона виходить лише раз на день — до крамниці. Купує тільки хліб.
Я сидів, слухав її молитву. Мені стало трохи сумно… і нудно. Я згадав про Мишку — мого м’якого ведмедика. Він завжди допомагав мені, коли було страшно.
— Мамо, принеси мені Мишку, будь ласка, — попросив я.
Вона подивилася на мене, міцно притиснула до себе.
— Зараз?
— Так, я хочу його обійняти. Він допоможе.
Матуся завжди робила все, що я просив. Навіть дві порції морозива за день — і то дозволяла. Вона кивнула, усміхнулася і сказала:
— Тільки не виходь звідси, добре?
Я пообіцяв. І став чекати.
Минуло, мабуть, кілька хвилин. Раптом земля застогнала. Щось гримнуло так сильно, що весь дім затремтів. По підлозі покотилася плитка, що відлетіла від стіни. Я злякався. Дуже сильно. Але матуся веліла не виходити, і я лишився. Почав рахувати — від одного до ста. Хотів до двохсот, але забув, що йде після ста. Матуся обіцяла, що коли мені виповниться сім і я піду до школи, то навчуся всього. Я дуже чекаю на той день.
Я знову почав лічити, але матуся не поверталася. Я став кликати її. Спочатку тихо, потім голосніше. Ніхто не відповідав. Тоді я, тремтячи, вийшов у коридор.
Пиль витала в повітрі, наче густий туман. На підлозі — уламки. Все було не так, як раніше. Я підійшов до кімнати, де ми зазвичай дивилися мультики. Там лежала стіна. Половина стелі теж обвалилася. Десь під завалом мав бути й Мишка… і, можливо, матуся.
Я хотів закричати, але згадав: коли небо сердиться, кричати не можна.
Я подумав, що матуся злякалася і вибігла на вулицю. Напевно, вона чекає мене там. Я повинен знайти її.
Я помітив, що її капці лишилися в коридорі. Значить, вона втекла босоніж. Я натягнув куртку і вийшов на вулицю.
Надворі було темно і страшно. Холод проймав до кісток. Я озирнувся — і не впізнав свій район. Все було іншим. Один дім перетворився на купу каміння. У іншого не було стіни. Крамниця, де матуся купувала хліб, стала чорною та мертвою.
— Напевно, вулиця вночі завжди така, — подумав я. — Або це все зробила війна…
Якщо війна така зла і все ламає — чому її ніхто не покарає? Чому дорослі бояться її і мовчать? Чому ніхто не поставить її до кута?
Якби війна була поруч — я б сильно штовхнув її ногою. Я б крикнув: «Йди звідки прийшла! Ти зла і погана!» І вона б злякалася. Бо я — сильний.
Я йшов до нашої площі, де раніше завжди літали голуби. Сьогодні їх не було. Я підняв очі — і побачив: з неба падає зірка. Справжня. Яскрава. Не така, як інші. Вона ніби летіла просто до мене.
Я знав: коли падає зірка — треба загадати бажання.
Я став на коліна. Так, як робить матуся, коли молиться. Заплющив очі.
— Нехай знайдеться матуся. І Мишка теж. І нехай війна піде назавжди.
Більше я нічого не просив.
