**Щоденник**
Моїй доньці Олені виповнилося шістнадцять. Молодшому, Максимку, — дванадцять. Вже майже підлітки. А я… все ще лише мама. Ні жінка, ні людина з мріями та правом на власне життя — просто мама. Вранці — школа та сніданки. День — робота. Ввечері — гуртки, уроки, вечеря. Ніч — втома й сльози в подушку. Тихо. Аби ніхто не почув.
З їхнім батьком, Олегом, ми розійшлися п’ять років тому. Без скандалів. Без судів. Він просто одного дня сказав, що я розчинилася у материнстві, що між нами більше немає іскри. Хоча правда була іншою — він тоді вже листувався з іншою, яку, як виявилося, знав давно.
Я не влаштовувала дітям драми. Сказала, що так буде краще — тепер у них два доми. Вони переживали. Олена не їла, Максим мовчав по вечорах. Але минуло. Звикли. Я була з ними завжди. А тато — рідко, на прогулянках, у кав’ярнях, у кіно. Він знімав квартиру у Львові, жив з тією жінкою. Дітей не запрошував — мовляв, не готовий до знайомства. Я не заперечувала. Хай бачать його, не втрачають зв’язок. Хоч усередині в мене все обривалося.
Але вони все одно дізналися. Про весілля. Про нову дружину. Олена тоді ридала цілу ніч, а зранку дивилася на мене з болем і зневагою — ніби це я зрадила. З Максимом було ще важче — він замкнувся, перестав розповідати навіть дрібниці. Я не злилася на них. Їм було боляче. Але ж і мені теж.
Потім настав Новий рік. Ми з дівчатами з роботи пішли на корпоратив. Ресторан був переповнений, музика, сміх. Вперше за багато років я дозволила собі бути просто собою.
Саме тоді я й зустріла його. Андрій. Не красень із обкладинки, але щось у його очах — тепле, живе, щире. Він був старший, жив сам, син уже давно самостійний. Ми розговорилися, я дала номер. І все почалося.
Він дарував квіти. Говорив, що я гарна. Просто так. Без причини. Цікавився, як мій день. Не вимагав, не звинувачував. А я ховала ті букети, ніби школярка. Ховала подарунки у шафі. Стирала аромат парфумів, перш ніж повертатися додому. Мені здавалося, що я обманюю всіх — особливо дітей. Адже я обіцяла собі: поки вони не виростуть — жодного кроку назустріч власному щастю.
Лише мама знала. Вона ж і сиділа з дітьми, коли я нишком відлучалася на побачення. Але одного разу… випустила слово. У розмові з Оленою згадала, що я з чоловіком. Олена спалахнула.
— Ти така сама, як він! — кричала вона. — Ти нам брехала! Ти лицемірка!
Я стояла, не знаходячи слів. А вона, моя дівчинка, моя гордість, кидала в мене слова, ніж ножі. І кожен встрявав у саме серце. А Максим… Він просто пішов у кімнату й не сказав нічого. З того часу майже не розмовляє зі мною.
Я намагалася пояснити. Що я не перестала бути їхньою мамою. Що я теж людина, яка хоче тепла. Що Андрій — добрий, сердечний, він не хоче зайняти чиєсь місце, лише бути поруч. Але Олена не слухає. Для неї я — зрадниця.
Андрій пропонує пожити разом. Каже — давай розпишемося. Хоче будувати майбутнє. А я… зайшла в глухий кут. Бо дочка ставить ультиматум: або він, або вони. І я роздираюся.
Серце шепоче — ти заслужила кохання. А материнство кричить — діти важливіші. Але ж я теж людина, чи не так? Чи бути хорошою матір’ю — це назавжди забути, що ти жінка?
Я боюся. Боюся втратити останній шанс на щастя. Боюся зрадити дітей. Боюся залишитися сама. І часу вже все менше…
Що робити? Як пояснити дітям, що можна бути мамою — і коханою жінкою одночасно? Як не втратити себе заради тих, заради кого стільки років живу, дихаю, борюся?
Дівчата, хто опинявся у такому — відгукніться. Можете, ви знаєте вихід. Бо я… я втомилася бути тінню.
