**Щоденник**
Завжди вважала, що мені пощастило з чоловіком. І з його родиною теж. Олег – добрий, спокійний, врівноважений. Його мати, Марія Іванівна – освічена, тактовна жінка, яка вміє поважати межі й не лізти у чуже життя. Головне – жодних різких зауважень, усе говорилося м’яко, з повагою. Ми справді дружили. Навіть у дрібницях не було суперечок, і я наївно гадала, що саме така «ідеальна свекруха» існує тільки у казках.
Сестра Олега, Оксана, жила у Львові, вийшла заміж давно, але дітей не спішила народжувати. Казала, хоче пожити для себе, зробити кар’єру, подорожувати. Тому першими онуками для його батьків стали наші діти – Дениско і маленька Соломійка.
Свекор із свекрухою души в них не чаяли. Подарунки, свята, увага, теплі слова, фотографії на полицях – все це створювало відчуття повноцінної родини. Навіть Соломійка звала бабусю «другою мамою». Я щасливо дивилася, як мої діти ростуть у такій любові. А Марія Іванівна не раз казала:
– Ви зробили нас найщасливішими! Такі чудові у вас дітки. Сподіваюся, Оксаночка теж колись подарує нам таку радість.
І ось цей день настав. Наприкінці минулого року Оксана подзвонила й повідомила, що вагітна. Радість у будинку була неймовірною – сльози, дзвінки родичам, обговорення імені. Навіть моя Соломійка бігала по хаті з криками: «У мене скоро буде двоюрідна сестричка! Або братик!»
Але, як це часто буває, справжні тріщини у стосунках виявляються саме в моменти щастя.
Все почалося зі звичайної прогулянки у парку. Я гуляла з Дениском, годували качок ставка. Назустріч попалась сусідка – Ганна, з якою ми спілкувалися ще з часу, як жили у старому будинку. Обмінялися кількома фразами, і раптом вона запитала:
– Ну що, Оксана вже народила?
– Ні, ще чекаємо. Вже скоро, – відповіла я, усміхаючись.
І тут вона сказала те, від чого у мене похололо всередині:
– Ну от, тепер у твоєї свекрухи з’являться справжні онуки. Все зміниться, ти ж розумієш.
– Як це справжні? – перепитала я, не вірячи своїм вухам.
– Ну, ти ж їй не рідна дочка. Інше діло. А коли у власної доньки дитина – це зовсім інакше, рідніше, ближче. Сама з часом відчуєш.
Я пішла далі, наче в тумані. Ця, здавалося б, проста фраза пройшлася по серцю, немов гострим ножем. Виходить, мої діти – «несправжні»? Тому що народжені не від дочки, а від сина? І якщо так мислять сусідки – чи невже й моя свекруха, така мудра й добра, теж так вважає?
Довго не могла викинути ці думки з голови. Згадувала все: як Марія Іванівна носила Соломійку на руках, як грала з Дениском у «лото», як називала їх своїм «щастям». Невже це все було… не по-справжньому? Чи було, але тепер зміниться?
Оксана народила хлопчика. Його назвали Ярославом. І справді, з того дня багато стало іншим. Принаймні, я почала помічати те, чого раніше не бачила.
Фотографії Дениска й Соломійки почали зникати з полиць, а їхнє місце зайняли знімки Ярика. У гості нас запрошували рідше. А в розмовах усе частіше лунало: «Ось у Оксаночки…», «Ось Ярик такий розумничка…», «Ось би Соломійці та Денискові поучитись у братика».
Я не заздрю. Я не ревную. Але мені боляче.
Тому що я старалася. Тому що любила й вірила у щирість цих стосунків. Тому що мої діти – такі ж онуки, такі ж рідні, хоч і через сина. А тепер я сиджу й думаю: чи є правда у цих жорстоких словах Ганни? Чи справді свекруха ділить онуків на «справжніх» і «так собі»?
Не хочу сварки. Не хочу з’ясувань. Але гіркота залишається. Гіркота усвідомлення, що можливо, навіть любов буває з умовами. Навіть до дітей. Навіть до онуків.
Дівчата, скажіть: було у вас таке? Чи ділили ваших дітей у родині? Чи, може, це лише моє хворе сприйняття?
