Отак, слухай… Це буде класна історія про мою зведену сестру та її витівки.
Я вийшла заміж за Олега майже вісім років тому. Чудовий чоловік — добрий, чуйний, з великим серцем. Але є одна проблема — його сестра. Оксана. Жінка з нескінченною фантазією та талантом перетворювати будь-яку розмову на натяк… про дорогенький подаруночок.
Вона ніколи не казала прямо. Завжди щось на кшталт:
— Ох, діти так мріють про той новий мультфільм, але квитки ж такі дорогі зараз… — зітхала вона, аж ніби сама про нічого. І що ж? Мій Олег миттєво купував квитки, сам водив небожів у кіно та ще й комбо з попкорном їм узяв.
— Яка ж чудова погода! — продовжувала Оксана. — А ви сидите вдома. Так би на атракціони! — І хто ж, як ти здогадався, їхав з її дітьми? Ми. І, звісно, за наші гроші.
Я не ловлю натяків. І не хочу. Мені подобається відвертість. Якщо тобі щось треба — скажи. Попроси. Не крути, не верти, удаючи, ніби ти нічого й не хотіла.
А ось Олег завжди реагував на її «ненав’язливі» підкази. Він обожнював небожів, без пам’яті. Але те, як він їх балував — це вже було занадто. Велосипеди, телефони, розваги — усе це стало звичною річчю. Оксана лише кинь погляд — і чоловік уже біжить виконувати.
Нещодавно були іменини у Владика — сина Оксани. Ми до того вже подарували йому класний велосипед, який обійшовся нам у чималу суму. Я була впевнена, що цього більш ніж достатньо. Але, як виявилося, для Оксани «вел» — це так, дрібничка. На її думку, дитина просто мусить поїхати до Європи. І не сама — з нею, звісно. Хіба ж хлопцю можна самому?
У її мові це звучало так:
— Влад так мріє побачити Відень! Очі просто світяться…
Тоді Олег привіз небожеві замість путівки — торт і набір декоративних подушок із літерами його імені. Я того дня була на роботі, а чоловік поїхав один. І це, як ви здогадуєтеся, стало холодним душем для сестри.
Але Оксана не здалася. Її запити росли рік у рік. Чоловіка це, наче, і не бентежило. У нас не було своїх дітей, і він віддавався племінникам цілком. Можливо, навіть тому, що його батьківській енергії не було куди подітися.
І ось — довгоочікувана новина: я завагітніла. Сказала чоловікові — він плакав від щастя, цілував живіт, не вірив. Він мріяв про це роками. А потім прийшла Оксана…
І знову — із проханням. Цього разу про поїздку до Кракова на свята. І, звичайно, з дітьми. Чоловік відмовив, вперше. Сказав, що скоро стане батьком і тепер усі ресурси — для нашої родини. Тоді сестра вибухнула.
Наступного дня вона подзвонила мені. Кричала. Звинувачувала.
— Як ти посміла?! Ти спеціально все підстроїла, щоб забрати у моїх дітей єдину людину, яка про них дбала!
Я мовчки поклала слухавку.
А потім — новий виступ. Племінники підстерігли Олега біля офісу. Підсунули йому саморобні листівки.
«Дядьку, будь ласка, не кидай нас…»
«Навіщо тобі свої діти, якщо в нас уже є ми?..»
Очевидно, хтось допомагав їм складати ці фрази. І цей «хтось» був передбачуваний.
Олег прийшов додому, сів на диван, подивився на листівки… і ніби щось у ньому клацнуло.
— Я просто ідіот, — сказав він. — Скільки років я це терпів? Ці «зламана мікрохвильовка», «нема грошей на куртку», «тато втік — дядьку, допоможи». Вона завжди використовувала дітей, щоб мною маніпулювати. А я — вірив. Дурень.
І раптом він дістав блокнот. Почав записувати все, що згадував: велосипеди, телефони, табори, поїздки, техніку, куртки, квитки в театри. Підсумок — чимала сума.
А потім — фінал. Фінал по-оксанинськи.
Вона прийшла до нас додому. Стояла в передпокої, наче господиня, і сказала:
— Раз у вас скоро буде своя дитина, може, зробиш останню добру справу? Подаруєш нам машину. Не нову, я не нахабна. Просто щоб дітей возити…
Олег без слів подав їй блокнот.
— Ось тут сума. За все, що ти отримала. Поверни. Півроку терміну. Потім — до суду.
Вона вилетіла за двері, грюкнувши так, що з полиці впала мітла.
Після цього почався потік повідомлень. Подруги Оксани атакували мої соцмережі. Писали, що я зруйнувала святий зв’язок дядька з племінниками. Що тепер діти «кинуті, голодують, а мати у розпачі».
Але, знаєш, я не здригнулася.
У Оксани — дві квартири. Одну їй залишив колишній чоловік, другу — Олег, віддавши свою частку спадщини. Вона отримує аліменти, живе не бідно. Просто звикла, що їй усе мають. А тепер — не мають.
У нас буде дитина. І тепер у мого чоловіка — справжня родина. Без маніпуляцій, без істерик, без театру. І знаєш, мені здається, у нас усе тільки поА через рік ми вже сміялися вшестеро: наші двійнята, Владко з сестрою, які зрештою знайшли спільну мову, і ми з Олегом — нарешті зрозумілі, що справжнє щастя не купиш за гроші.
