Ця хатинка відразу мені сподобалась. Невеличка, затишна, меблі всюди радянські, навіть стенка югославська з кришталем була. Килим на стіні, чайник трохи задимлений на плиті, та холодильник «Дніпро» старий у кухні. Ще й радіо в кімнаті висіло. Старе радіо, звідки лунав «Промінь». Так тепло воно грало. З тріском, з легким шелестом, зі старими піснями. Тільки телевізора не було, та я й не сумував.
Прийду з роботи, радіо голосніше ввімкну, чайник на вогонь поставлю. Потім наливаю окріп у кружку, вдихаю ароматний пару й стою біля вікна, дивлюся на вулицю. Радіо шепоче, а я на вулицю дивлюсь. На темно-синє небо, на бліді й розмиті зірочки, на місяць з вибоїнами. І мовчу. Бо з ким мені розмовляти? Сам я в цій хатці жив. Так і жив, поки не познайомився із новим сусідом. Тарасом його звали. Тарасиком. Добрий хлопець.
Тоді я з роботи повернувся пізно. Цілий день біля верстата, аж спину крутить, а ноги ватні. Заходжу на кухню, а він сидить. Тарасик. Сидить і дивиться на мене. Спочатку хотів обуритись, та ременем його зачепити, але він тільки глянув на мене своїми блискучими очима — й рука сама опустилась. Чайник на вогонь поставив і сів поруч. Я на нього, а він на мене. І не йде. Просто мовчить.
Насипав собі чаю, витягнув печиво з пакета й поклав на стіл. Тарасик аж шию витягнув, як побачив солодощі. Я йому одну печивину простягнув, а він понюхав, чемно відвернувся і сидить, радіо слухає. Послухали ми новини, дізнались, що в світі діється, а потім я пішов спати. Тарасик на кухні лишився, радіо слухати. Лише вранці кудись подівся. Справ, мабуть, мав багато. Мене чекав завод та вірний верстат, а чим він займався — не знав. Він лише ввечері повернувся, коли я прийшов і витягнув із сумки з крамниці сушеного коропа, пляшку холодного пива та вівсяне печиво. Так і почали разом жити. Я й Тарасик.
Прийду додому, налию пива, рибу почищу і сиджу з Тарасиком балакаю. Він не пив, куди йому. Лише слухав і мовчав. Лише часом, коли я занадто розпалювався, починав ходити по кухні. Туди-сюди. Потім заспокоювався і знову за стіл. Сяде й дивиться своїми блискучими очима. Слухає. А мені добре. Висловився, вилив із себе всю гіркоту — і на душі одразу легше. Тарасик знав це, тому й мовчав.
А ще він любив радіо слухати. Особливо старі пісні. Бувало, прийду з роботи, а Тарасика немає. Ввімкну радіо, тільки чайник поставив, обернуся — а він уже тут. Сидить, слухає, очима блищить. І йому добре, і мені. Поїмо, радіо послухаємо, аж до пізньої ночі балакаємо. Розповідав йому все. Що нового на заводі, яке залізо привезли, як Василь трохи не попався п’яним. Та й про минуле теж розповідав. Тарасик уважно слухав. Мовчав, очима блищав і слухав. Добрий хлопець. Особливо любив слухати про те, як я служив.
Ох, усе йому розповів. І як молодим на фронт потрапив, як ледь у полон не взЯкось у суботу, коли я сидів на лавці біля двору та дивився, як Лізка грається з сусідськими дітьми, зненацька почув знайоме цвірінькання — на паркані сидів горобець, старий і пошарпаний, і дивився на мене тими ж блискучими очима.
