Останній раз
— Уб’ю, зараза!
Микола бив кулаками у двері хати, а зібрані люди вмовляли його:
— Миколо, ну що ти робиш? Завтра знову проситимеш вибачення! І не соромно? Двоє діточок у вас, твоя Оленка жодного разу не дала приводу, а ти і себе ганьбиш, і її!
Микола повернувся до калітки:
— Чого ви тут зібралися? Кіно дивитися? Розходьтеся!
Люди не посунулися з місця. Сусідка Миколи й Олени промовила:
— Миколо, та чого ти розходився? Має ж бути причина?
— Причина? Оленка й є причина! Я до неї… Я до неї всією душею, а вона? Усміхається всім, от, замкнена вдома, а з ким вона там?
Микола зійшов з ганку, сів на лавку. Говорив утомленим, плаксивим голосом, і слухати такий тон від здорового чоловіка було дивно й неприємно.
Сусідка заговорила лагідно:
— Даремно ти на дружину наговорюєш… Добра вона у тебе. Чесна.
Микола вже ледь чутно відповів:
— Не любить вона мене, тете Насте. Я ж селюк, а вона міщанка, от і дивиться все ліворуч.
— Ой, ти дурень… Таких дурнів, як ти, треба ще пошукати…
Але Микола вже не чув її слів. Спав, зігнувши голову на груди. Тета Настя легенько штовхнула його, хтось підклав під голову кепку, і він витягнувся на лавці.
— Ну от, тепер, поки не проспиться — не встане.
***
П’ятнадцять років тому Микола поїхав до міста вчитися на екскаваторника. Село тоді розростилося, будинки будували. Люди говорили, що ще трохи — і можна буде його містечком називати. Чого там — стільки дворів. І не страшно, що немає багатоповерхівок, а зручності на дворі, головне — населення.
У сільському господарстві була своя будівельна бригада. Ставили хатки для спеціалістів, а тут і за клуб взялися. Та не просто якийсь, бо якийсь у них уже був — у звичайній дерев’яній хаті. А кам’яний, щоб на два поверхи, і щоб гуртки різні були.
І екскаватор свій був, і багато чого, та ось працювати було особливо нікому. Водії є, трактористи, а спеціалістів такого рівня — нема. Тоді обрали Миколу та Петра з протилежного берега села й відправили до міста.
Микола й Петро ніколи не дружили. Більше того, взагалі не ладили. А все через те, що дівчата їм подобалися одні й ті ж. Навіть билися кілька разів.
У місті їх поселили в одну кімнату, хочеш не хочеш — довелося спілкуватися. Петро одразу сказав:
— Мені треба тут міщанку знайти, щоб у місті залишитися.
Микола тоді здивувався:
— Як так? Господарство за тебе платить, а ти тут залишишся?
Петро сміявся:
— Ну й дурень ти. Так усі нормальні роблять. Що в селі ловити?
Микола лише хмикнув:
— Ну, чекають тут на тебе, такого гарного.
Через три дні Микола побачив Петра з дівчиною. Побачив — і мало не збожеволів. Він закохався відразу, як тільки побачив Олену.
Вечором запитав у Петра:
— Хто це була з тобою?
— О, Оленка. Вона міщанка, з бабусею живе, значить, житло незабаром звільниться.
— Закохався, чи що?
— Ти що, жартуєш? Дошка-дошкою, я повненьких люблю…
Микола одразу вдарив його. Потім ще. Петро витер ніс і сказав:
— А ти, бачу, вкохався… Ну дивися, плач, як я на ній одружуся, і гулятиму від неї і ліворуч, і праворуч! А вона буде мене вдома чекати й усе пробачати.
Наступного дня, як тільки Петро пішов, Микола непомітно пішов за ним. Він побачив, як Петро зустрів Олену, по-хазяйськи обняв її за талію — і одразу кинувся вперед.
Микола випалив Олені все, вона здивовано дивилася то на нього, то на Петра, а потім сказала:
— Та йдіть ви, — і пішла.
Вони з Петром знову побилися. І того ж дня Петро домовився з комендантом і переїхав у іншу кімнату. А Микола день і ніч вартував Олену.
Дівчина проходила повз, робила вигляд, що не помічає. А через тиждень зупинилася:
— І довго ти будеш, як тінь? Може, в кіно запросиш?
Він забрав до себе в село не тільки Олену, а й її бабусю. Бабуся померла через десять років, у них на той час уже два сини було.
Микола для родини готовий був землю рити, поставив хату, паркан такий, якого ні в кого в селі не було. У хлопців найдорожчі велосипеди. Олена працювала фельдшеркою. Микола з неї пилинки здував.
А рік тому сталося те, чого Микола ніяк не очікував. У село повернувся Петро. Видно, міщанська дружина більше не була йому потрібна — швидко зібрала йому валізку й відправила геть.
Як тільки Микола дізнався про його приїзд, прийшов удома чорніший за хмару. Олена здивовано подивилася на нього:
— Миколо, що з тобою? Що трапилося?
Він дістав із шафи пляшку, налив собі, випив. Олена злякалася. Вона ніколи не бачила чоловіка таким. А пив він взагалі раз на рік — на велике свято.
Микола похмуро подивився на неї:
— Петро повернувся.
Олена зморщила лоб.
— Петро? Який ПетроВін стиснув її руку, дивлячись у вічі, і прошепотів: “Більше ніколи.”
