Живів у одному місті чоловік. Звали його Василь Іванович. Жив він, як йому здавалось, гідно. Правда, сім’ї не склалося, та й дітей не було. Зате власна квартира, де завжди було чисто та охайно. І робота пристойна — бухгалтером на меблевій фабриці.
Дожив Василь тихо та спокійно до п’ятдесяти. Дуже подобалося йому таке життя, особливо порівняно з сусідами. Приємно було думати, що в нього все гаразд. Адже він чоловік добрий, нікому зла не бажає.
А сусіди були, мягко кажучи, не дуже вдалі. На одному майданчику з ним мешкала, наприклад, жінка років за шістдесят. І, уяви лишень, — у такому віці, а волосся пофарбувала в рожевий! Сором! Та ще й носить якісь облягаючі сукні та джинси. Усі над нею сміються. Місцева божевільна, що й казати.
«Безчестя!» — думав Василь Іванович, дивлячись на ту дивачку. І тішився, що сам виглядає пристойно, як і належить у його віці.
Про третю сусідку й говорити соромно. Всього двадцять два роки, а вже дитину вирощує. Та ще й дівчинці на вигляд років п’ять. Вочевидь, ще в школі завагітніла. І де ж були батьки? До речі, батьків у неї не було — жила сама з дочкою. Та ще й з тією рожевоволосою пенсіонеркою подружилася. Поки дівчина на роботі, сусідка дивиться за дитиною.
Василя це не дивувало. «Такі люди тягнуться одне до одного, — думав він. — А мене оминають. Побачать порядну людину — і віч опустити соромно. Поздороваються у ліфті — і на цьому все».
Останній сусід — чоловік років тридцяти. Коли Василь уперше його побачив, аж замер від жаху: усі руки, шия — у татуюваннях! Хіба ж нормальні люди так ходять? Звісно, ні! Ще з молодості Василь осуджував таких. Мабуть, нічим іншим не виділишся, якщо шкіру псуєш. От, увагу привертає! Значить, розумом не зміг. Краще б книжки читав.
Так він розмірковував щоразу, зустрічаючи сусідів. Повертаючись додому, тихо радів, що сам живе як слід. І іноді обговорював їх із єдиним другом по телефону. Розмовляти більше було ні про що, тож «той з тату», «молода мати» та «дивачка-пенсіонерка» стали головними темами.
Якось увечері Василь Іванович ішов з роботи в поганому настрої. На підприємстві знайшли недостачу… Забагато років не було такого. На кого звалять? Хто винен? Звичайно, бухгалтер. Голова боліла зранку, а тут раптом у вухах зашуміло, і ноги важчали на очах.
Він ледве дійшов до під’їзду й сів на лавку. Раптом відчув легкий дотик до руки. Піднявши погляд, із подивом побачив ту саму «пенсіонерку» з рожевим волоссям.
— Що з вами? Вам погано? — заклопотано запитала вона.
— Голова… болить… — прошепотів Василь.
— Ходімо до Івана, він сьогодні вдома. Ви блідий, як крейда.
— До якого Івана?
— Та ж Іван з вашого поверху живе. Він лікар-кардіолог. Невже не знали?
Піднявшись на поверх, сусідка подзвонила у двері. Василь остовпів, побачивши на порозі того самого чоловіка з татуюваннями, якого вважав нікчемним.
Лікар поміряв тиск, поклав на канапу і дав якусь таблетку. Незабаром біль і шум у вухах минули.
— Обов’язково покажіться у лікарні! Навіть таким молодим хлопцям, як ви, слід стежити за тиском, — посміхнувся Іван, коли Василеві полегшало.
— Дякую вам, — він почувався ніяково, згадуючи, як зневажливо відгукувався про сусіда. «Зовнішність — нуль, а розуму й зовсім нема», — казав він. А той, виявляється, щодня рятує життя.
— Будь ласка. Не хворійте! Якщо що, звертайтеся.
Василь попрощався, повернувся додому й ліг відпочити. Як же він помилявся… І та «божевільна» сусідка виявилася доброю жінкою. Підійшла, поцікавилась.
У двері постукали. На порозі стояла рожевоволоса пенсіонерка, тримаючи за ручку доньку тієї дівчини, яка, на думку Василя, занадто рано стала матір’ю.
— Я просто хотіла перевірити, як ви. Вибачте, що з Оленкою, Настя на роботі… Я так давно хотіла познайомитися, але боялася. А тут нагода! Ми ж усі спілкуємося, а ви тримаєтеся осторонь.
— Заходьте, чаю поставимо, — несподівано для себе сказав Василь. — Дякую, що допомогли тоді…
— Та що ви. Звичайна річ. Я ж відразу помічаю, коли людині погано. Усе життя доглядала за хворою матір’ю. З чотирнадцяти років і аж до її смерті. Не вчилася, не закохувалася… Дитину ледь встигла народити. Але не хочу згадувати. Тепер хоча б у старості поживу для душі, — сусідка провела рукою по яскравим пасмам. — Дочка допомогла пофарбувати. І футболки модні купує. Хоч трохи побуду молодою. Хоча Насті ще важче.
— Хто така Настя?
— Та Настенька, сусідка моя. Оленка ж її сестричка. Батьки загинули в аварії. Вона удочерила сестру, виховує. Навчання кинула, працює від світанку до ночі. Бідолаха. Іван іноді їй допомагає. Той самийВасиль довго сидів у задумі, а потім вирішив, що завтра ж запросить усіх сусідів на вечерю, щоб справді познайомитися і, може, стати для них не просто зверхнім спостерігачем, а справжнім другом.
