**Щоденник**
Був у мене в житті такий період, коли я вважала, що все знаю краще за інших. Жила собі у Львові, в улюбленій хрущовці, де кожен куточок виблискував чистотою. Звати мене Олена Михайлівна. Робота — бухгалтер на фабриці меблів, стабільність, порядок. Дітей не мала, чоловіка теж, але не сумувала — адже у мене все «як у людей».
А от сусіди… Ой, краще б їх не було. На одному зі мною поверсі мешкала жінка літ під сімдесят — Надія Сергіївна. І уявить тільки: сіда волосся, а вона його в яскраво-блакитний перефарбувала! Ну не сором?! Пенсіонерка, а ходить у облягаючих сукнях та джинсах. Увесь будинок обговорює — мовляв, «стара з’їхала з глузду». Я ж собі на душі раділа: от у мене все пристойно, як належить у мої 52.
Інша сусідка — дівчина, Леся, років двадцять з хвостиком. Дитина в неї вже п’ятирічна! Гадаю, ще в школі завагітніла, недолуга. Батьків у неї нема — сама з донькою живе. Та ще й з тією блакитною «божевільною» дружить. Поки Леся на роботі, Надія Сергіївна з дівчинкою возиться.
«Пташки одного пір’я», — думала я. — «А до мене навіть не підходять. Мабуть, соромно перед порядною людиною».
Ще один «перлина» — чоловік, Руслан, років тридцять. Уперше побачивши його, мало не зомліла: увесь у татуюваннях, наче циганський кінь! Ну хіж нормальна людина так себе уродує? Краще б книжки читав, ніж увагу привертав.
Так і жила — осуджувала, згортала губи в ліфті, а потім дзвонила подрузі Людмилі й розказувала про «татуйованого нерозумника», «розпусну бабусю» та «легковажну матір».
Але одного вечора все змінилося. З роботи йшла з жахливим головним болем — на складі раптом виявилася недостача. Хто винен? Звичайно, бухгалтер. До під’їзду ледве дотягла, сіла на лавку. Раптом почула дотик до руки — це була Надія Сергіївна.
«Вам погано?» — занепокоїлася вона.
Я ледь прошепотіла: «Голова…»
«Ходімо до Руслана, він вдома, — сказала вона. — Він кардіолог, вам допоможе».
Я остовпіла. Який Руслан?! Та той самий «розмальований» сусід! Але він виявився справжнім лікарем — поміряв тиск, дав ліки.
«Обов’язково зверніться до лікаря, — сказав він і посміхнувся. — Навіть таким молодим дівчатам, як ви, треба бути обережними».
Я почервоніла. Адже ще вчора згадувала його як «безглуздого ущербного».
Несподівано за двері постукали. На порозі — Надія Сергіївна з донькою Лесі, маленькою Софійкою.
«Я хотіла перевірити, як ви почуваєтеся, — сказала вона. — Вибачте, що з дівчинкою — Леся на роботі. Я так давно хотіла познайомитися, але ви завжди так осторонь…»
Я запросила їх на чай. Надія Сергіївна розповіла, як доглядала за хворою матір’ю з 14 років, як не встигла на власне життя. А Леся — це взагалі не її донька, а сестра: батьки загинули, і вона удочерила Софійку, кинувши навчання. Руслан їм час від часу допомагає грішми.
Коли вони пішли, я довго сиділа на кухні в тиші. Що ж я, виявляється, взагалі нічого про них не знала. І що завтра обов’язково запропоную Лесі посидіти з дівчинкою. І волосся пофарбую — може, теж у блакитний? А ще запрошу Руслана на вареники — подякувати за поряНаступного дня Олена Михайлівна, вперше за багато років, вийшла на вулицу з посмішкою, готова по-новому подивитися на світ і людей довкола.
