Коли Оксана повернулася з крамниці, двері у квартиру були розчинені. Не навстіж — просто не до кінця закриті. Щілина між дверима і косяком здавалася навмисно охайною, ніби хтось обережно вибрав саме такий кут. Наче увійшов, озирнувся, застиг на мить — і пішов, не наважившись залишитися. Або, можливо, навпаки — ще був всередині.
Пакети з продуктами вона поставила на підлогу і завмерла. Серце стукало тихо, але часто. Ні галасу, ні кроків. Лише тиша та ледь відчутний протяг, що шевелив край килима в передпокої. І ще — ледве вловимий запах чогось чужого, непритаманного її домівці. Тютюн? Чи просто вулиця? Вона прислухалася, але повітря знову стало звичним.
Останні три роки вона жила сама. Після того, як Тарас пішов — спочатку на орендовану квартиру, потім до іншого міста, потім у чуже життя. Він писав їй двічі. Перший раз — щоб забрати светр, другий — щоб повідомити, що одружується. Вона не відповідала. Не через злість. Просто не знала, що сказати, коли тебе вже нічого не питають. Та й усередині давно все стерлося — лишилася рівна, трохи сумна поверхня, як засніжене вікно: начебто є сліди, але не розбереш — чиї.
Оксана повільно увійшла, оглянула коридор. Усе на місці. Куртка на гачку. Парасолька в кутку. Листи на полиці. Ні сліду метушні, ні зім’ятого килимка, ні зсунутих черевиків. Усе — як завжди, і все — не так. Вона замкнула двері, натиснула кнопку охорони. Блимання зеленого індикатора трохи заспокоїло. Хоча, якби хтось хотів — давно б пішов. І все ж — відчуття залишилося, як тихе луна за спиною.
На кухні усе було так, як вона залишила зранку. Плита вимкнена. Чашка у мийці. Книга на підвіконні, розгорнута посередині. На краю сторінки — згин. Вона точно пам’ятала, що поклала закладку. Але, можливо, помилилася. А може, хтось читав. Чи просто перегорнув. Однак у повітрі щось змінилося. Наче його хтось ледь перемістив. Наче хтось непомітно пройшов крізь кімнату і розчинився, залишивши ледь відчутну порожнечу. Не тривогу — скоріше відбиток чиєїсь присутності.
Вона повернулася до коридору і тільки тоді помітила: на тумбочці лежала стара фотографія. Не в рамці — просто знімок. Трохи вицвілий, зі зігнутим куточком. Оксана нахилилася. Це було фото, яке вона давно сховала у шухляду. Вона й Тарас. Літ десять тому. Він обіймає її ззаду, а вона сміється. Знімав хтось із друзів, на пікніку. Тоді все здавалося міцним, майже назавжди. Тепер — ніби вирізаним з іншого часу. І хтось поклав його сюди не просто так.
Фотографія лежала рівно. Не могла сама впасти. Хтось її дістав. Подивився. Залишив. І пішов. Чи не пішов? Оксана озирнулася, прислухалася, немов у стінах залишилося луною його обличчя. Це фото вона ховала не через образу — просто не могла більше на нього дивитися. А тепер воно лежало відкрите, як виклик. Чи як прохання.
Оксана сіла на диван. Узяла телефон. Переглянула останні дзвінки. Нічого. Повідомлення — теж порожньо. Ні від нього, ні від кого. Лише сповіщення від доставки й банку. Сухі, машинні рядки, в яких не було жодного живого слова.
Вона підвелася і зачинила балконні двері — вітер усе ще гуляв квартирою. Він шелестів фіранкою, ніби гладив її. Вечір плавно переходив у ніч. І раптом — тишу розрізав дзвінок у двері. Один раз. Чітко. Наче хтось точно знав, що вона почує.
Оксана підійшла. Глянула у вічко. Нікого. Пустий сходовий майданчик, тиша, тьмяне світло лампочки під стелею. Тільки на килимові біля порога — той самий, зігнутий у рулон плед. Їхній. Синій, з білими смугами. Він виглядав майже як новий, хоча вони возили його у подорожі, стелили на пісок, сушили на мотузці біля хати. Вона пам’ятала його запах, його шорсткість. Пам’ятала, як вони разом вкривалися ним у наметі. Як востаннє разом пІ тоді вона зрозуміла, що він залишився — не у квартирі, а в її пам’яті, назавжди, як той плед, який тепер знову лежав у неї на руках.
