Олена стискала в долоні результати аналізів. Папірцями просочувався піт. У коридорі жіночої консультації яблоку впасти було нікуди.
— Шевченко Олена Миколаївна! — гукнула медсестра.
Олена підвелася, зайшла до кабінету. Лікарка — повненька жінка з втомленими очима — взяла з її рук папку, перебігла поглядом по аркушам.
— Сідайте. — Вона окинула результати байдужим поглядом. — У вас все гаразд. Обстежте чоловіка.
Олені стало холодно. Ігор? Але ж він…
***
Дома свекруха шинкувала капусту на борщ. Ножем махала, мов на ворога.
— Ну що, донечко, які новини? — не піднімаючи голови, запитала Ганна Іванівна.
— У мене все добре, — пробурчала Олена, знімаючи куртку.
— А чого ж тоді… — Свекруха нарешті підвела очі. У них мерехтіла тривога.
— Ігорю треба обстежитися.
Ніж замер над дошкою. Ганна Іванівна випрямилася, як струна.
— Що за дурниці? У мого сина все в порядку! Це ваші лікарі нічого не розуміють. Раніше жінки й без аналізів народжували.
Олена пройшла в кімнату. На дивані валялися шкарпетки — одна синя, інша чорна. Вона машинально підібрала їх, кинула у кошик для білизни.
За три роки шлюбу ці шкарпетки перетворилися на символ їхнього життя — розрізнені, що не складають пару.
Ігор повернувся пізно.
— Що за похмурий вид? — буркнув він, плюхаючись у крісло.
— Ігорю, нам треба поговорити.
— Про що?
Вона простягнула йому папери. Він пробіг очима, відштовхнув на столик.
— Ну і?
— Тобі треба обстежитися.
— З якої нагоди? — Ігор схопився, закрокував по кімнаті. — Я здоровий мужик! Подивись на мене!
Він і справді виглядав здоровим — широкоплечий, з густим темним волоссям. Але здоров’я не завжди видно ззовні.
— Ігорю, будь ласка…
— Годі! — гаркнув він. — Не хочеш дітей — так і скажи! Нащо ці вистави з лікарями?
З кухні донеслося шаркання капців. Ганна Іванівна притаїлася за дверима, але дихала так голосно, що було чути кожен подих.
— Я хочу дітей більше за все на світі, — тихо сказала Олена.
— То чому їх нема? Може, ти щось приховуєш? Аборти робила, а тепер не можеш?
Удар був болючим. Олена відступила.
— Як ти…
— А як я мав? Три роки живемо — результату нуль! А тепер якісь лікарі кажуть, що я… — Він не договорив, стиснув кулаки.
Двері розчинилися. Ганна Іванівна ввалилася в кімнату, наче танк.
— Ігорку, не слухай її! Це все від безділля. Працювала б більше, менше б по лікарнях тинялася.
Олена подивилася на чоловіка. Він відвернувся до вікна.
— Ігоре, ти справді думаєш, що я…
— Не знаю, що думати, — проговорив він крізь зуби. — Знаю одне: здоровий мужик до лікарів не ходить.
Ганна Іванівна торжествуюче кивнула.
— Правильно син каже. Не чоловіча справа — по лікарнях бігати.
Олена відчула, як усередині щось тріснуло. Ніби натягнута струна.
— Добре, — сказала вона рівним голосом.
Наступного дня почалася війна. Ганна Іванівна чіплялася до кожної дрібниці. Сіль пересипана. Каструля не домита. Пилюка на комоді. Олена мовчала, стискала зуби.
— Може, тобі взагалі вдома не варто сидіти? — отруйно запитала свекруха за вечерею. — Працювала б, а не по лікарях тинялася.
Ігор жував котлету, не піднімаючи голови.
— Я працюю, — нагадала Олена.
— Три дні на тиждень — це не робота, а баловство.
— До чого тут моя робота?
— А до чого! Мій син здоровий, а ти його хворим хочеш зробити! Коли нема дітей — жінка винна! Так завжди було!
Олена встала зі столу. Ноги підгиналися.
— Що з тобою? — здивувалася свекруха. — Поїла й одразу втікаєш?
— Втомилася я, — тихо відповіла Олена.
— Втомилася! А від чого втомлюватися? Три дні на тиждень працюєш — не бог вість яке навантаження!
Ігор нарешті підвів очі. У них блиснуло щось схоже на жалість. Але промовчав.
Вночі Олена лежала й слухала храп чоловіка. Раніше цей звук заспокоював — значить, поруч близька людина. Тепер дратував. Як же вона не помічала, що він такий упертий?
Вранці вона зібрала речі в старий спортивний рюкзак. Багато не взяла — пара суконь, білизна, косметичка.
— Ти куди це? — Ганна Іванівна стояла в дверях кухні з чашкою в руках.
— До бабусі.
— Надовго?
— Не знаю.
Ігор вийшов із ванни, побачив рюкзак.
— Оленко, це що таке?
— Те, що бачиш.
— Ти серйозно?
— А як інакше? Ти не хочеш обстежуватися, твоя мати вважає мене винуватою у всьому. Нащо мені тут сидіти?
Він підійшов ближче, знизив голос:
— Ну не дурій. Куди ти підеш?
— До бабусі Марії.
— У ту комору? Там же двадцять метрів завширшки!
— У тісноті, та не в образі.
Ганна ІВалентина Петровна фыркнула: “Правильно! Хай іде, поживе у старухи, тоді зрозуміє, як добре їй тут було”.
Ігор кинув на матір сердитий погляд, але не заперечив.
Олена взяла рюкзак і вийшла.
“Оленко!” — гукнув чоловік.
Вона обернулася. Він стояв серед передпокою — розгублений, з мокрим після душу волоссям.
“Коли повернешся?”
“Коли сходиш до лікаря”.
Двері за нею зачинилися.
Бабця Марія ахнула, побачивши онуку з рюкзаком:
“Оленко! Що трапилося?”
“Посварилася з Ігорем. Можна у тебе пожити?”
“Звісно, дитинко. Тільки тісно тут…”
“Нічого, бабусю”.
Квартирка справді була крихітною: ліжко, стіл, два стільці, старенький телевізор. Але чисто. І пахло ваніллю — бабуся любила пекти.
“Розкажи, що сталося”, — попросила старенька, ставлячи чайник.
Олена виклала все. Бабуля слухала, похитуючи сивою головою.
“Ех, доню… Чоловіки вони такі. Горді. Для них визнати, що щось не так — як смерть”.
“А я що, маю все життя чекати, поки він дозріє до лікарні?”
“Не маєш. Правильно зробила, що пішла. Хай подумає”.
Перші дні пройшли спокійно. Олена влаштувалася на розкладці в кутку, допомагала бабусі по господарству. Дзвонив Ігор, але вона не брала слухавку.
Потім бабуся почала скаржитися на біль у грудях. Лікар “швидкої” наполіг на госпіталізації.
“Дитинко, не хвилюйся”, — шепотіла Марія, коли її забирали. — “Стара я вже, усяке буває”.
У лікарні бабусі стало краще. Олена приходила щодня — приносила домашню їжу, розповідала новини.
“Як справи з чоловіком?” — запитала якось Марія.
“Та ніяк особливо. Дзвонив пару разів, кричав у трубку”.
“А ти відповідала?”
“Перший раз так. Другий — ні. Який сенс слухати одне й те саме?”
“А раптом він уже сходив до лікаря?”
“Навряд”.
У коридорі товпилися відвідувачі. Олена йшла до виходу і ледь не зіткнулася з чоловіком у білому халаті. Молодий, білявий, з добрими очима.
“Вибачте”, — пробурмотіла вона.
“Нічого страшного. Ви до кого?”
“До бабусі, у сьому палату”.
“А, до Марії Семенівни!” — Лікар усміхнувся. — “Чудова пацієнтка. Данило Сергійович Лавриненко, кардіолог”.
“Олена”.
“Дуже приємно. Не хвилюйтеся, із бабусею все буде добре. Просто вік…”
Він розповідав про стан бабусі, про лікування, а Олена дивилася на його руки. Довгі пальці, акуратні нігті. Надійні руки.
“Дякую вам за турботу”, — сказала вона.
Завтра він знову затримався поговорити. Потім післязавтра. Олена почала приходити раніше, сподіваючись зустріти його.
“Оленко, а лікар цікавиться, чи прийдеш ти сьогодні”, — повідомила якось бабуся з лукавою усмішкою.
“Цікавиться?”
“А то! Каже: ‘Як справи у вашої онуки?’ Гарний хлопець, до речі. І неодружений”.
Олена почервоніла.
“Бабусю, що ти говориш…”
“А що? Ти ж майже вільна. Твій Ігор…”
“Я заміжня”.
“Пф!”
Через тиждень Данила перевели в інше відділення. В останній день він підійшов до Олени в коридорі.
“Мені вас бракуватиме”, — сказав він просто.
“І мені”, — зізналася вона.
Він простягнув візитку.
“Якщо щось знадобиться… Або просто захочеться поговорити”.
Олена взяла картку. Їхні пальці торкнулися.
“Дякую”.
“І ще…”, — Данило завагався. — “Ви дуже гарна. І дуже сумна. Сподіваюся, колись це минуде”.
Бабусю виписали. Дома вона видужала, але Олена все одно боялася залишати її одну.
Ігор дзвонив, іноді Олена скидала, іноді відповідала. Востаннє він кричав у трубку, що вона “веде себе як дурнувата дівчина”. Олена поклала слухавку і більше не піднімала.
Через місяць подзвонила незнайома жінка:
“Олена? Це мама Данила. Він дав ваш номер…”
“Щось трапилося?”
“Ні-ні! Просто завтра у нього день народження, і він дуже хоче вас бачити. Чи не могли б ви прийти?”
Олена вагалася. Але бабуся, яка заОлена погодилась, і того вечора, стоячи біля вікна в гостях у Данила, відчула, як щось у ній тріснуло — ніби лід, що танув після довгої зими.
Наступного ранку вона витягла з комоду старі шкарпетки Ігоря — ту саму розгублену пару — і, усміхнувшись, викинула їх у смітник.
