— Дівчата, зізнавайтесь, хто з вас Олеся? — дівчина з усмішкою й хитрістю в очах оглядала нас із подругою.
— Я Олеся. А що таке? — здивовано відповіла я.
— Тримай листа, Олесю. Від Тараса, — незнайомка дістала з кишені халата зім’ятий конверт і простягнула мені.
— Від Тараса? А де він сам? — здивувалася я.
— Його перевели до інтернату для дорослих. Чекав тебе, Олесю, як манни небесної. Очі проглядів. А цей лист дав мені, щоб я помилки виправила — не хотів соромитися перед тобою. Ну, мені час. Сколи обід. Я тут вихователем працюю, — дівчина глянула на мене з доріканням, зітхнула й пішла.
…Якось ми з подругою, гуляючи, випадково забрели на територію якогось незнайомого закладу. Нам було по шістнадцять, літні канікули тішили, і так хотілося пригод!
Ми з Марійкою сіли на лавочку. Балакаємо, сміємося. І не помітили, як до нас підійшли двоє хлопців.
— Привіт, дівчата! Нудьгуєте? Давайте знайомитись? — один простягнув руку. — Тарас.
— Олеся. А це моя подруга Марійка. А мовчазного друга як звати?
— Василь, — тихо сказав другий.
Хлопці здалися нам дивними — занадто правильними й несучасними. Тарас серйозно й навчаючи промовив:
— Дівчата, навіщо ви вдягнені так відверто? У Марійки виріз глибокий, а в тебе, Олесю, спідниця коротка.
— Хіба що? Хлопці, не дивіться, куди не треба, а то оченята, не дай Боже, розійдуться у різні боки, — сміялися ми з Марійкою.
— Не виходить не дивитись. Ми ж хлопці. А ще й, мабуть, палите? — допитувався “мораліст” Тарас.
— Ну звісно! Тільки не в затяжку, — жартували ми далі.
І тільки тоді помітили, що у хлопців щось не так із ногами.
— Ви тут лікуєтесь? — здогадалася я.
— Так. Я в аварію потрапив, — машинально відповів Тарас. — А Василь невдало зірвався з моста. Скоро нас випишуть.
Ми з Марійкою, звісно, повірили цій “легенді”. Тоді ми ще не знали, що Тарас і Василь — інваліди з дитинства. Вони були приречені жити в інтернаті, а ми для них стали глотком світу.
У кожного з таких хлопців була вигадана історія — нібито після аварії, побиття чи невдалого падіння.
Але Тарас із Василем виявилися цікавими, начитаними й мудрими не по роках.
Ми з Марійкою почали приходити до них щотижня.
По-перше, нам їх шкода було — хотілося розважити; а по-друге, вони багато знали — було чого навчитися.
Наші зустрічі стали звичкою.
Тарас почав носити мені квіти, зірвані з клумби, а Василь кожного разу робив оригамі й сором’язливо дарував Марійці.
Потім ми всі вчетверо сідали на лавку: Тарас біля мене, а Василь повертався до нас спиною й цілу увагу приділяв лише Марійці. Вона червоніла, але було видно — їй приємно.
Промайнуло тепле літо. Настала дощлива осінь. КаМинули роки, і тепер Марійка та Василь живуть разом, виховують дітей, а Олеся інколи дивиться на зів’ялий квіт у старому листі та усміхається, згадуючи того простого хлопця, який колись так щиро її кохав.
