**ЩОДЕННИК**
Вискочив із під’їзду та швидко попрямував до магазину. Треба було встигнути до закриття — без хліба вечеряти не хотілося. Біля входу стояла маленька дівчинка років чотирьох, що міцно тримала на руках крихітного песика.
— Тітонько, купіть моєму цуценяткові хліба, будь ласка, — тихо попросила дівчинка, дивлячись на жінку, яка заходила до магазину.
— Дитинко, де твоя мама? Чого пізно на вулиці? Іди додому! — суворо відповіла та й пішла.
Я зупинився, побачивши цю сцену. Очі дівчинки були сумними й беззахисними. Я зрозумів — справа не в песикові…
— А твоя собака їсть хліб? — усміхнувся я, підійшовши ближче.
— Так, — поспішно відповіла вона. — Він любить ковбасу й цукерки. Але коли голодний, то їсть і хліб.
— Зрозумів, — сумно сказав я. — Зачекай трохи, я швидко…
У магазині набрав хліба, кинув у кошик молоко, йогурт, печиво, цукерки та докторську ковбасу. Стоячи в черзі, ненароком згадав своє дитинство. Моя мати любила випити, а батька я й не знав. Пам’ятаю, як голодував днями — це було тоді, коли мати отримувала мізерну зарплатню прибиральниці й застілялася на тиждень. Іншими вечорами я обходив дитячі майданчики. У темряві світив ліхтариком у пісочницю, сподіваючись знайти цукерку чи печиво…
Той самий безпорадний погляд був у цієї дівчинки.
Вийшовши, я підійшов до неї. Хотів віддати пакет, але зрозумів — вона сама не донесе.
— Я купив твоєму песикові їжі. Ти далеко живеш? — запитав я.
— Ні. Ось у тому будинку, — показала вона на п’ятиповерхівку через дорогу.
— Підем, допоможу донести.
Її очі раптом засяяли. Вона весело йшла попереду, приспівуючи знайому мені мелодію.
— Як тебе звуть? — спитав я.
— Олеся, — відповіла дівчинка. — А це мій друг, Трочик.
Вона показала на песика. Дорогою Олеся розповіла, що живе з мамою та бабусею, а нещодавно знайшла Трочика на вулиці й забрала додому. Я ще сподівався, що помиляюся. Може, у неї добра мати, просто життя нелегке.
— Ось тут я живу, — показала Олеся на вікно другого поверху, звідки лунала музика. — Я не піду додому. Посидю тут, поїмо з Трочиком.
— А бабуся вдома? — спитав я. На вулиці вже було майже одинадцять, і я знав — так пізно дитині тут не місце.
— Так. Дома. Бабуся отримала пенсію, вони п’ють на кухні, — похмуро сказала Олеся.
Я стояв, ніби остовпілий. Навколо — ні душі.
— Послухай, закрийся з Трочиком у кімнаті, повечеряй і лягай спати. Небезпечно гуляти так пізно. Хіба ж хочеш, щоб його вкрали?
Олеся похитала головою й міцніше притулила песика. Я провів її до дверей і, переконавшись, що вона увійшла, пішов додому. Настрій був жахливим.
Дружина Марія спочатку накинулася на мене за запізнення. Обід прохолонув, а вона вже стурбувалася. На шостому місяці вагітності вона була емоційною, і я звик до її змін настрою. Побачивши мій вигляд, вона почала розпитувати.
За вечерею я розповів про Олесю й Трочика.
— Молодець, що допоміг, — сумно сказала Марія. — Але ж не можна врятувати всіх… Особливо коли в нас скоро з’явиться син.
Я знав, що вона має рацію. Але тієї ночі не міг спати.
Через тиждень ми з дружиною поверталися з прогулянки. Біля магазину знову стояла Олеся… Вона ридала навзрид.
— Олесю! Що сталося? — я підбіг до неї.
— Вони забрали Трочика! — заговорила вона, засихаючи. — Хлопці відібрали його й пішли у той двір.
— Стої тут, я зараз! — крикнув я й побіг туди.
Через п’ять хвилин я повернувся з песиком.
Марія вже сиділа з Олесею на лавці, заспокоювала її.
— Не плач! Дядько знайшов Трочика, — сказала вона, побачивши мене. — Андрію! На що ми дивимося? У неї синці на обличчі, на руках — відбитки пальців. Вона сказала, що мати «виховувала» її вчора. Я викликаю поліцію!
— Викликай! — погодився я.
Олеся обхопила мене за шию, благала не віддавати її. Я почувався зрадником, але знав — їй не можна залишатися там.
Поліція приїхала за кілька хвилин. Марія пояснила ситуацію, наполягаючи на втручанні.
— Ти поганий! — кричала Олеся. — Я думала, ти мій друг, а ти зрадник! Віддай Трочика!
Поліцейський взяв її на руки, щоб заспокоїти. Через хвилину машина поїхала, а я лишився на лавці з песиком.
— Як хочеш, але я його не покину! — стиснув я зуби.
— Добре, — згодилася Марія. — Але віримо, що Олесі в притулку буде краще.
— Ти що знаєш про притулки? — зі злостю спитав я.
Той вечір ми провели мовчки. Марія викупала Трочика й сиділа з ним у кріслі. Я дивився у вікно, відчуваючи камінь на душі.
— Андрію, я весь час думаю проІ отут він усміхнувся, почувши, як із кімнати долинав сміх Марії та Олесі, які разом з маленьким Трочиком і сином тепер були однією родиною.
