Чому мама з татом не стали жити разом, Марічка так ніколи й не дізналася.
Їй ледве виповнилося три, коли батьки розійшлися. Мати з маленькою донечкою повернулася з Києва у рідну хату в селі Калинівка.
— Усе встигла, — не витримала баба Параска, зустрічаючи їх біля воріт. — Навчилася, вийшла заміж, дитину народила, розлучилася. У вас, молодих, все як на бігу…
Кажуть, судити треба не по словах, а по ділах.
Баба Параска була доброю бабусею. А те, що буркоче та лається — так родичі вже звикли.
Зате які вареники ліпить! Скільки пісень знає!
Марічка любила, коли бабуся укладала її спати. Сяде на край ліжка, поправить рядно, і починає розповідати казку — тихо, ніби наспівуючи.
Звісно, кожна дитина хоче ще й ласки. Але баба Параска «сюсюкань» не терпіла. Поцілувати перед сном, обійняти, шепнути ніжне слово — це не про неї.
Мати Марічки манеру поводження з рідними переняла від бабусі.
Іноді дівчинка думала: може, не люблять, коли не обіймають?
Та одного разу Марічка розхворілася, і три доби їй не ставало краще, а швидка все не їхала. Баба Параска не відходила від неї ні вдень, ані вночі. Мати тоді десь була у від’їзді.
Якщо згадати, більше часу Марічка проводила з бабусею, ніж із мамою.
— Коли мама повернеться? — питала вона в баби Параски.
— Як влаштує своє життя, так і приїде, — відповідала бабуся.
Що значить «влаштувати життя», маленька дівчинка не розуміла. Та й перепитувати боялася.
Але коли мамині поїздки ставали рідшими, а потім зовсім припинилися, Марічка подумала: от і «влаштувалася», тепер житиме з ними.
Тільки мати ходила сумна. І наче не бачила доньки, весь час думала про щось своє.
А потім вона знесилилася. Спочатку здавалося — нічого страшного, пройде.
Перестала їсти, все намагалася лягти. Але не спала, лежала з заплющеними очима.
— Треба до лікаря, аналізи здати, — порадила сусідка, яку запросила баба Параска.
— Нікуди не поїду, — прошепотіла мати, яка до того мовчала.
Марічка бачила, як важко їй далися ці слова.
Через тиждень мати зовсім злегла. До лікарні їхали вже на швидкій.
Дівчинка тоді не знала, що бачить її востаннє…
І залишилися вони з бабусею удвох.
Ті дні Марічка пам’ятає немов у тумані. Все навкруги було нерівне, наче під водою. Бабуся, котра плакала і за кілька днів постаріла… Мамині речі, які дівчинка брала із собою у ліжко. Вкривалась її хусткою, притискала до грудей рукавички, що пахли її духами.
— Ліпше б мене вже не було, — зітхала баба Параска. — Таке горе… А тебе на кого покидати…
Вперше вона провела шорсткою, зморщеною рукою по волоссю онуки. Марічка навіть дихати перестала — раптом перестане?
Помалу вони поверталися до життя…
Марічка ходила до школи, допомагала по господарству, вчила уроки. Дні йшли один за одним, немов брати-близнюки.
Тільки згодом дівчинка зрозуміла, як тоді була щаслива. Бабуся піклувалася про неї, намагалася замінити і матір, і батька.
…П’ятнадцять років — не вік, щоб залишитися самій на цьому світі. Але доля вирішила інакше.
Якось баба Параска заснула і не прокинулася. Пішла тихо, без болю.
На поминках Марічка навіть не заплакала. Всередині була лише пустота.
Її відвезли до дитбудинку.
А через кілька днів викликали до директора.
— Марічко, ми знайшли твого батька. Сьогодні він за тобою приїде. Збирай речі.
— Але ж я його не знаю…
Їхати з незнайомою людиною? Називати його «татом»? До цього вона не була готова.
— Познайомишся. Радій, що рідний батько знайшовся. І не відмовився. Могло б скластися і гірше.
…— Ну, привіт, — невисокий чоловік з незграбною усмішкою почував себе так само ніяково, як і вона.
— Ходімо, — взяв сумку з речами й перший пішов до машини.
Дівчина стояла, немов прикована.
— Не бійся, я теж хвилююся, — він несміливо підморгнув.
«Ну й тип», — подумала Марічка, йдучи за ним.
Дорогою мовчали.
На порозі квартири їх зустріла жінка у вишуканій сукні, з ідеальним макіяжем.
— Це Оксана, моя дружина, — сказав батько. — А це моя донька, Марічка.
— Рада познайомитися, — промовила Оксана, але в її погляді не було тепла.
«Брехунка», — подумала дівчина.
Увійшовши в кімнату, вона аж скрикнула!
Квартира сяяла розкошшю — важкі портьєри, дорогий килим, телевізор на всю стіну!
…Марічка прожила у батька тиждень, але так і не назвала його «татом».
Оксана поводилася так, ніби дівчинки не існувало. Вона прокидалася пізно, пила каву, довго приВона глянула на батька, що стояв перед нею з виразом безпорадності в очах, і раптом зрозуміла — саме в цій німій злагоді, без зайвих слів, і криється родинне тепло, якого їй так не вистачало все життя.
