“Дітей виростили, і щойно вона пішла на пенсію – одразу втекла від мене, уявляєш?” – скаржився сивий дід у вишиванці своєму сусідові під час гри у шашки.
У дворі золота осінь тільки почала кидати листя під ноги. Повітря було свіже, а сонце гріло м’яким теплом.
Так і повелося, що літом пенсіонери збиралися у парку біля хрущовки. Знайшли затишний куточок – три лавки під липами – і проводили там вечори, коли спека відступала. Звичка залишилась і восени: тепер вони просто виходили під будинок, щоб потішити себе розмовами.
“А може, це ти винен, а не вона?” – пожартував сусід, переставляючи туру. “Від доброго чоловіка жінки не втікають!”
Богдан, що сидів навпроти, сам колись пройшов через таке. Він чудово розумів, звідки ростуть ноги в цієї втечі.
Дід у вишиванці підвів на нього очі, сірі, як його волосся, і хитро посміхнувся.
“Шах і мат, Богдане. А що до дружини – то вона навмисне! Знає, що я без неї як без рук, от і зробила так – щоб я прочухав! Перед виходом так і сказала: ‘Набридло, Василю, за тобою прибирати! Нічого сам не вмієш – от і йду, щоб ти зрозумів!’ Навіть не сказала, куди…”
“Ну, і як тобі тепер?” – запитав Богдан, вгадуючи його почуття.
“Погано… Точніше – нудно. Хотів у перший же день гулянку влаштувати. Навіть горілочки купив… Поставив у холодильник, а дістати так і не спромігся. Ніхто не лається, не кричить ‘Не смій!’ Тиша. І раптом розхотілося… Така туга навалилася…”
Богдан засміявся. Він знав це відчуття. Сам пережив те саме, слово в слово.
Василь задумався, вдивляючись у шахівницю. Чоловіки навколо спостерігали – хто з цікавістю, хто зі співчуттям. У такому віці ніхто не хотів залишатися сам.
Хоч і були в усіх сварки та примхи, але ж то й є дружина – щоб доповнювати.
“Подзвони їй, скажи, що пройшов усвідомлення, каєшся”, – запропонував наймолодший із компанії.
Василь махнув рукою:
“Та хто її знає, що їй треба?!”
“Я ось пам’ятаю, як у селі кіз пас”, – раптом встряв сусід із п’ятого поверху. “Якщо коза вперлася – морквою її приваблювали. Так і ти – знайди чим приманити! А далі само піде…”
“Чим приманювати?!” – реготав Василь. “У неї все є, тут треба не помилитися…”
“Дай я подзвоню, скажу, що заходив до тебе п’ять разів – а двері зачинено?” – запропонував сусід із сходів.
“Оце думка!” – аж підскочив Василь. “Примчить миттю, подумає – лихо! А я ось тут: квіти, торт, все як слід!”
На тому і розійшлися.
Наступного дня сусід Ярослав, як і обіцяв, зателефонував дружині Василя:
“Вашого чоловіка вдома нема, двері не відчиняються… Мабуть, щось трапилось, приїжджайте!”
Тим часом Василь не марнував час – зранку метушився по ринку, купив улюблених солодощів дружини, заскочив у квітковий за трояндами (де одна, на лихо, надломилася) і назад додому.
“Фух, наперся як!” – зідхнув він, але вирішив: у домашніх штанах каятися негоже.
Переодягнувся у свій темно-синій піджак (той, що дружина для весілля купувала), накрив стіл, поставив шампанське у холод, чайник на плиту. Сидить, чекає. Тісно в піджаку, але знімати не можна – треба стрінути Ганну як слід!
Бігав до вікна, прислухався – немає.
Потім вирішив зустрічати з квітами. Взяв троянди, чарку горілки для сміливості пригубив – і так і засів на дивані, поки дрімота не стала його клонити. Він акуратно ліг, щоб піджак не зім’яти, квіти притиснув до грудей – щоб у темряві не шукати…
Ганна приїхала пізно. З Полтави, від сестри – п’ять годин поїздом, потім таксі.
Підняла очі до вікон – темно! Серце стиснулось, і вона кинулась у під’їзд.
Тихенько відчинила двері…
“Господи, невже щось сталося?..”
Увімкнула світло – і аж присіла: на дивані лежав Василь… у піджаку… з трояндами в руках…
Впала перед ним на коліна, голова схилилась… А потім – сльози.
“Ганусю! Повернулась!” – прошепотів він, простягаючи квіти.
“Живий?!” – скрикнула вона. “Гуляти збирався, га?! Як же я відчула – на тиждень тебе одну не залишай! Отак”Ну от і добре, що повернулась, – промурмотів Василь, – бо без тебе навіть шахи не граються.”
