Такси шурхало колесами по мокрій від осіннього дощику дорозі. Літній водій неспішно їхав знайомими вуличками Києва й украйцем поглядав у дзеркало на пасажирів.
На руках у молодої жінки спав немовля — мабуть, місяців пʼять-шість. Тому його трохи здивувала адреса, яку назвали клієнти — міський дитячий будинок.
Батьки виглядали щасливою парою: він — високий, статний військовий у формі старшого лейтенанта Повітряних сил, вона… Ну, просто гарна молода жінка з великими блакитними очима й світлим волоссям, що розсипалось по плечах.
— Віть, квіти! — нагадала вона, звертаючись до військового.
— Памʼятаю, Марійко, памʼятаю, — відповів він і попросив водія: — Дядьку, зупиніться біля квіткового магазину.
Військовий вийшов і, не ховаючись від вітру, пішов до крамниці. Водій провів його поглядом і спитав:
— Чоловік?
— Чоловік, — щасливо усміхнулась вона, поправляючи шапочку на голові дитини.
— Дитина у вас гарна, і ви самі — ніби все гаразд. То нащо ж до дитбудинку? — з докором запитав водій.
Молода мама спочатку не зрозуміла, а коли до неї дійшов прихований зміст питання, очі її розкрилися від жаху, і вона лише прошепотіла:
— Жах… Ви що подумали?..
— Та я так… Хто його знає… Нині часи такі, — потім вже доброзичливо подивившись на неї, запитав: — То нащо ж до дитбудинку?
— Я там виросла. Сім років, потім мене усиновили. А мій чоловік — Вітя, чотири роки виховувався там же.
— У Оксани Іванівни? — водій широко посміхнувся. — Оце справжнє диво! І ви, виходить, з поїзда — одразу до неї? Молодці!
— А ви її знаєте? — жінка з цікавістю подивилась на нього.
— Та хто ж її не знає!
Водір збирався розповісти довгу історію, але двері таксі відчинилися, і в салон увійшов розкішний букет троянд у руках військового.
— Марійко, глянь, яку красу знайшли в нашому місті! — гордо усміхнувся він.
— Вітьку! — з захватом скрикнула Марійка. — Ти мені навіть таких троянд ніколи не дарував!
— Не ображайся, Марійко, — промовив Вітя. — Я ж кажу — такі квіти тільки в нас! А коли ми були тут удвох востаннє?
— Разом? Разом — одинадцять років тому…
…Оксана Іванівна сиділа за столом у кабінеті, кутаючись у пухову хустку. У будинку було тепло, але хустка була така мʼяка й пухнаста, так лагідно облягала плечі, що розлучатися з нею не хотілося навіть у затишку.
Випала вільна хвилина: старші діти — у школі, у молодших — тихий час. У дитбудинку незвично тихо, тільки на кухні дзвеніть посуд — готують обід.
Оксана Іванівна перегортала альбом із фотографіями. Обличчя… Дитячі, юнацькі, вже дорослі. Вихованці… І кожного вона памʼятає імʼям, і навіть зрілих чоловіків та жінок називає, як колись — Сашко, Мішко, Лізонька…
Ось — Марійка Недбайло, тепер уже Ковальчук. Добросердий чоловік Василь Петрович усиновив її, років із пʼятнадцять тому…
А ось — Вітько. Де ж ти, Вітьку? Закінчив Суворовське, потім льотне училище. Ось його фото: курсант — військовий льотчик, а в дитинстві мріяв стати ветеринаром, як Олексій Сергійович. Льоша — теж шматок серця забрав, бешкетник, але не дарма, не дарма…
Тихі кроки в коридорі. Хто б це міг бути? Стук у двері:
— Увійти! — О Господи! Розкішний букет троянд! А хто ж за ним ховається?..
— Вітько! Вітю, рідний мій! — Букет упав на підлогу. — Де ж ти так довго пропадав, сину?!
— Оксано Іванівно, ну що ви… Ось же я. Не писав — та не завжди виходило. Я не сам. Ось — дружина. І дочка — Оксанка…
— Марійко… Марієчко! Невже це ти? Віть, візьми дитину! Дай ми з Марієчкою обіймемось…
Коли перші емоції відступили, гості зняли верхній одяг, немовля поклали на диван, а самі сіли за стіл.
— Як же ви, дітки, зберегли свої почуття? Так довго в розлуці… Василь Петрович розповідав про вас, дуже тепло говорив про тебе, Вітю.
— Я Марійці слово дав, Оксано Іванівно. А я свого слова — не зраджую!
— Щось це мені нагадує, — доброзичливо засміялась Оксана Іванівна. — Марієчко, а в тебе як склалось?
— Щасливо, Оксано Іванівно! — По її обличчю було видно, що вона не бреше. — Закінчила медичний, разом із Валерієм й Андрієм, моїми братами. А ви ж знаєте — образити мене вони нікому не дозволять. Тепер я — педіатр, як тато. А з Вітею ми завжди були поруч, навіть у розлуці… А ось — наша Оксанка. Імʼя навіть не обговорювали.
— Ну, здоровенькі були, Оксанко, — Оксана Іванівна схилилась над дитиною. — Дасть Бог тобі щастя. А дід уже бачив онуку?
— Поки що ні, Оксано Іванівно, ми одразу до вас… — винувато посміхнулась МарОксана Іванівна глянула у вiкно, де вже запалали вечірні вогні, і зітхнула з легким смутком: “Ось так і йде життя — одні діти вилітають із гнізда, а на їхнє місце приходять нові, і все починається спочаку…”
