Аромат свіжозвареної кави й теплих паляниць розпливався кухнею, як замовляння спокою. Десять років із Дмитром. Десять років тихої гавані й щастя. Марія раділа ранку — сонячні зайчики на столі, сопіння донечки Софійки у спальні. Ідилія.
Дзвінок у двері пролунав різко. На порозі стояв Ярема, син Дмитра від першого шлюбу. Очі палали незвичайним вогнем, а щоки горіли.
— Тату! — видихнув він, переступивши поріг. — Вона повернулась! Мама! Учора! Зняла хату в центрі… Каже, сумувала за нами!
Ім’я «Людмила» зависло в повітрі важко й несподівано, як стукіт у вікно серед ночі. Та сама. Яка п’ятнадцять років тому зникла у «щасливому майбутньому» з греком, залишивши шестирічного Ярему на руках збентеженого батька й старих діда з бабою. «Насовсім!» — було в тому єдиному прощальному листі. А тепер вона тут. З порожніми руками, але не з порожніми надіями, подумала Марія з холодком під серцем.
Зустріч у претензійному ресторані була виставою в один акт. Людмила влетіла рожевою хмарою шифону та важкого, приторного парфуму. Вона розсипала перлини страждань: «Жахливий шлюб!», «Він виявився чудовиськом!», «Я так нудила за синочком!» Її пальці, обтяжені перснями, весь час тягнулися до руки Дмитра. «Дмитрику, пам’ятаєш, як ми…?» Він відсунувся ледве помітно, обличчя — ввічлива маска, але Марія відчула, як він напружився. Ярема ж дивився на матір, наче зачарований, ловлячи кожне її слово, кожну сльозу, що скотилася по її підфарбованих віях.
Перша атака маніпуляцій колишньої прийшла серед ночі. Телефонний дзвінок розірвав сон. Людмила на тому кінці ридала, заглушаєма шумом води:
— Дмитрику! Допоможи! Кран… зірвало! Вода ллється! Я сама… Не знаю, що робити!
Дмитро мовчки встав, одягнувся. Марія лежала, вдивляючись у пітьму, слухаючи його кроки. Він повернувся за пару годин, пахнучи холодом і сирістю.
— Полагодив? — тихо запитала Марія.
— Прокладка. Дрібниці. — Він скинув куртку, сів на ліжко. — Вона… у рушнику зустріла. Каже, вода весь гардероб залила. — У його голосі не було ні хвилювання, ні збентеження. Лише втомлене роздратування. — Знайомий трюк.
Потім була «темрява». Дзвінок удень, голос Людмили, тонкий і переляканий:
— Дмитрику, у під’їзді… світ мерехтить! Як у жахливику! Боюся вийти! Ярема на навчанні… Хліба купити не можу!
Він поїхав. Купив хліб. Лампа дійсно мерехтіла. Він укрутив нову. Двері її квартири розчинилися. Вона стояла у напівпрозорому пеньюарі, томно спершись о косяк.
— Мій рятівник! — прошепотіла вона солодким голосом. — Зайдеш? Каву зваримо… Побалакаємо… Як колись?
Дмитро ввічливо, але рішуче похитав головою:
— Пізно. Марія чекає. І без кофеїну мені вистачає енергії.
Він пішов, залишивши її на порозі. Її обличчя на мить перекривила зла гримаса, яку швидко змінила звична маска безпорадності.
Кульмінацією став дзвінок Яреми, перейманий панікою:
— Тату! Терміново! Мамі погано! Впала… Каже, в очах темніє! Дихати важко!
Дмитро схопився, але в його рухах не було колишньої тривоги. Він приїхав. Людмила лежала на дивані в позі рафаелівської Мадонни, одна рука драматично прикривала чоло, інша — недбало відкидала край шовкової халатки.
— Дмитрику… — прошепотіла вона, розплющуючи очі. — Я так злякалася… Сама…
Він не підійшов. Поглянув на порожню пляжку на підлозі. Викликав швидку. Поки чекали, запитав у Яреми спокійно, як про погоду:
— Що їли? Пили?
— Мама сказала, що це через стрес… — зніяковіло пробубнів син.
Лікарі констатували банальне легке отруєння. Людмила намагалася вчепитися за рукав Дмитра, коли він виходив:
— Не кидай мене… Мені так страшно…
Він акуратно звільнив руку.
У його очах, коли вони зустрілися з Марією вдома, вона прочитала не співчуття, а втомлену, гірку зневагу до цього дешевого водевілю. «Знайома п’єса, — сказав він пізніше за кухонним столом. — Лише декорації інші. Вона завжди грала безпорадність, коли їй щось було потрібно. Пам’ятаєш, я розповідав, як перед від’їздом до того грека вона раптом «захворіла» і «не могла без моєї підтримки»? А потім — бац, лист. Я був милицею. Зламалася милиця — знайшла нову. Але я не милиця, Маріє. Не хочу і не буду нею. Особливо для неї.»
Здобувши фіаско з Дмитром, Людмила звернула всю свою увагу на Ярему. Її скарги стали голоснішими, сльози — ряснішими, особливо коли син був поруч. «Твій батько мене кинув, як ганчірку!», «Вона його налаштувала проти нас!», «Ми ж рідні! Вона тут чужа!» Слова, немов отруйні шпильки, вЯрема, нарешті прозрівши, міцно обіймав батька й Марію, а за вікном осіннє сонце немов підсвічувало їхнє нове, щире щастя без примари минулого.
