І навіщо оглянувся? Пройшов би повз…
Коли ми приймаємо якесь рішення, ми переконуємо себе, що робимо все правильно, шукаємо виправдання. Спочатку ще мучимося сумнівами, боїмося відплати за вчинок. Але нічого не стається, ми заспокоюємося, переконані, що зробили правильно, і жили далі, намагаючись не згадувати.
Але одного разу відплата приходить. Або запізнілий каяття…
Вони зустрілися на початку двохтисячних. Богдан підійшов до зупинки й чекав маршрутку. Неподалік стояла дівчина, звичайна, як багато інших. Але серце раптом сильно вдарило в груди. «Зараз підʼїде маршрутка, вона поїде, і я більше ніколи її не побачу». Він навіть озирнувся. Якась маршрутка справді стояла біля світлофора. Серце забилося швидше, немов підганяючи його. І Богдан підійшов до дівчини.
— Привіт. Ти яку маршрутку чекаєш?
Дівчина подивилася на нього, намагаючись впізнати чи пригадати, а він дивився в її очі й розумів, що ніколи вже не зможе їх забути.
— Мене звати Богдан. Ти не сто сьому чекаєш?
— Ні, — нарешті усміхнулася вона. — Двадцять пʼятий автобус.
Богдан з полегшення видихнув. Автобус ще не підʼїжджав, отже, був час.
— Ти в Соломʼянці живеш? — знову запитав він.
— Ні, я до бабусі їду.
— Поспішаєш? — безнадійно спитав він.
— Не дуже, а що? — дівчина дивилася на нього із цікавістю.
Богдан почув свій радісний голос:
— Підемо пішки до наступної зупинки?
Дівчина на мить задумалася, потім усміхнулася й кивнула.
Серце в грудях билося радісно й хвилююче. Вони пішли разом до наступної зупинки, потім ще до однієї… Так вони дійшли до району, де жила бабуся Соломії, не відчуваючи втоми й не помічаючи часу.
Коли Соломія зупинилася біля будинку бабусі, обоє вже знали багато один про одного, ніби були знайомі давно. Перед розставанням вони обмінялися адресами й номерами телефонів. Обоє не сумнівалися, що зустріли свою долю.
Цілий рік вони жили від зустрічі до зустрічі, а потім одружилися. Спочатку жили в бабусі Соломії, а коли закінчили навчання, отримали дипломи й почали працювати, взяли іпотеку й купили квартиру. Одразу двокімнатну, на майбутнє.
Коли Соломія сказала, що в них буде дитина, серце Богдана знову вдарило в груди, ніби у перший день їхньої зустрічі, немов говорячи: «Ну, чого завмер, тату?!» І Богдан розплився у щасливій усмішці. Він стане батьком! Неймовірно, відповідально, несподівано.
Життя різко змінилося й прискорилося. Тепер вони тільки й робили, що планували й обговорювали, якою буде їхня дитина, хто це буде, підбирали імʼя. Сварилися, де краще поставити ліжечко, яку коляску обрати… Богдан навіть зупиняв матусь із колясками на вулиці й розпитував про них. Ті з радістю давали поради — від прикорму до перших зубів.
Друзі, які вже встигли завести дітей, наперебій пропонували костюмчики й розпашонки, що залишилися від підрослої дитини.
Молоді поспішали час, їм не терпілося швидше побачити свого первістка. Нарешті на світ зʼявився чудовий блакитноокий хлопчик. До повернення Соломії з пологового в кімнаті вже стояла нова дитяча ліжечко з мʼякими бортиками. У шафі лежали акуратними стопками чисті розпашонки, чепчики, костюмчики й кілька упаковок підгузків. У передпокої стояла сучасна коляска, готова до довгих прогулянок із малюком…
Настав день, коли Богдан, повний любові й надій, заніс у квартиру маленький клуночок. Від криків дитини, метушні й зойків родичів квартира ожила.
Коли на першому огляді в поліклініці Соломія побачила напружене обличчя педіатра, вона тремтячим голосом запитала:
— Щось не так?
Лікарка не відповіла й призначила додаткові аналізи. А потім пролунав страшний діагноз. Соломія ридала, а Богдан стискав щелепи й намагався заспокоїти дружину. Вони не відразу повірили, сподівалися на помилку. Це не могло бути правдою! Вони ж молоді, здорові, як таке можливо?!
— Важкі затяжні пологи, родова травма… — втомлено пояснив лікар.
Пішли дні розпачу й прийняття нової реальності. Мати Богдана запропонувала віддати хлопчика до дитячого будинку, позбутися хворого сина. Вони ще народить здорових дітей, навіщо такий тягар? Це ж на все життя.
Богдан не міг подивитися в заплакані очі Соломії, але твердо сказав, що Олежка нікуди не піде.
МалВін глянув у вікно на перші промені сонця, зрозумівши, що вже ніколи не зможе виправити минуле, і важко зітхнув.
