Одинока жінка з “причепом”
Ганна виховувала сина сама. Чоловік пішов від неї більше десяти років тому. Все це вінчасно виплачував аліменти, був “кристотно чистим” перед законом і власною совістю. Так він сам про себе казав.
Пішов, забравши свої речі й авто, залишивши Ганну з непогашеною іпотекою на квартиру та сином. За всі ці роки жодного разу не прийшов подивитися на хлопця, не привітав на день народження, не подарував жодної річчини.
— Напевно, не одну дурну вже осчастливив, як тебе. Так і тікатиме від відповідальності, поки чоловічої сили не втратить. І швидше б уже. Казала — не бери іпотеку. Не послухала. Тепер все життя працюватимеш на неї, — зітхала мати Ганни.
Хоча саме вони з батьком наполягали, щоб дочка оформила іпотеку і записала квартиру на себе.
Так і жила вона, від зарплати до авансу, працюючи на двох роботах і виховуючи сина. Слава Богу, Андрійко не створював клопоту.
Після другої роботи, виснажена, вона заходила до магазину і поволіклась додому, мріючи швидше скинути важкий пакет, зняти взуття, сісти, витягнути ноги й заплющити очі. Вона відчувала себе, як кінь у парку — ті, що возять дітей, заробляючи на хліб.
Їм заплітають гриви, прикріпляють блискучі султани, накидають яскраві попони. А вони йдуть повільно, сумно, з тоскливим поглядом, несучи на спині щасливу дитину. Так само відчувала себе й Ганна. Життя по колу: робота—магазин—дім.
Носила зручний, немаркий одяг із «Епіцентру». Оновки дозволяла собі рідко, берегла їх для особливих випадків, яких у її житті було небагато. Тому й одежа застарівала.
Ганна йшла й думала, що приготувати на вечерю, чи вдома Андрійко… Об’ємна жіноча сумка висіла через плече. Однією рукою вона притримувала її, щоб не зісковзнула, в іншій — пакет із продуктами. Якщо син був удома, то відпочивала п’ять хвилин і йшла варити макарони з сосискою.
А якою вона була колись! Густе волосся, блиск в очах. Фігура й зараз — на заздрість. Як усі дівчата, мріяла про кохання. І воно прийшло — уособлене в Максимі. Як було не закохатися в гарного хлопця? Він обіцяв кохати її вічно, говорив, що в них буде авто — крутий «Інфініті» або, на крайній випадок, «Лексус». Що обов’язково буде двоє дітей.
Авто він купив. На ньому й поїхав у світле майбутнє, залишивши Ганні квартиру з іпотекою та сина.
Ганна дивилася під ноги. Варто відволіктися — і вже ступиш у калюжу або підхопиш ногу. Дороги в нас залишають бажати кращого. Треба ще й відскочити від краю тротуару, щоб якийсь лихач не облив брудною водою, проскочивши крізь калюжу.
— Галю! — Дорогу їй перегородила стильна молода жінка у модному вбранні.
Ганна ледве впізнала Тетяну, з якою разом вчилася в школі. Та нік”Але тепер, зустрівши Антона, вона нарешті зрозуміла, що справжнє щастя — це не мрії про багатство, а прості радості поруч із тим, хто любить тебе справжньою любов’ю.”
