По всьому винний дощ
Другу половину дня небо затягло хмарами, а до вечора заморосив дощ. Навесні вулиці виглядають похмуро, особливо в таку дощову погоду.
Ярослав катався машиною містом вже більше години, намагаючись скоротати час до від’їзду. До вечора машин на дорогах значно прибачило, доводилося то й діло стояти в заторах. Час тягнувся повільно, але повертатися додому не хотілося, а на вокзал їхати ще рано.
Він зупинив авто біля тротуару та вимкнув двірники. Дрібні краплі дощу вкрили лобове скло прозорими цятками, спотворюючи світ за ним.
Весь тиждень він приходив до тіла після того, як пішла Мар’яна. І досі ще не відпускало. Якби залишився вдома, знову напився б, як усі ці дні. Без вина заснути не виходило.
Разом із Мар’яною вони прожили майже рік, а до того два місяці зустрічалися. Спочатку все було чудово. Він уже будував плани: літом поїдуть на південь, і там, біля моря, зробить їй пропозицію, попри те, що останнім часом вони часто сварилися. Мар’яна чіплялася до нього з будь-якого приводу, весь час злилася, вигадувала претензії.
Перед самим її відходом вони посварилися через його подарунок на 8 Березня. Букет голландських тюльпанів і сумка, яку вона давно хотіла, здалися їй дріб’язком.
— Ти ж сама хотіла цю сумку, — обурився Ярослав. — І вона, між іншим, далеко не дешева.
— Я знала, що ти її подаруєш. Думала, ще щось придумаєш, зробиш сюрприз. Подарунок має бути несподіваним.
— Пробач, треба було натякнути, що хочеш ще щось, — похмуро відповів Ярослав.
— А сам не міг здогадатися?
І Мар’яну знову понесло. Вона казала, що він не вміє догодити дівчині, заробляє мало. «Степан подарував Олені хутро, а Наталкиному хлопцю купив перстень із діамантом».
— Степан твій махінації крутить, нечесно заробляє, ходить по лезу.
— Ну й що? Зате в неї то нова шуба, то їздять на європейські курорти. А ти такий принциповий — ось і сидимо голими.
— Не перебільшуй, ми не голі. Я хотів подарувати перстень, але пізніше. Навіщо тобі хутро навесні? До того ж він добре прицінився, купивши його на розпродажі.
— Ти прикидаєшся чи й справді не розумієш? — Голос Мар’яни дзвенів, немов скло на вітрі.
У цих сварках була причина. Ярослав навіть здогадувався, яка саме, але не хотів вірити. Раніше вони теж сварялися, але вночі мирилися. А тієї ночі Мар’яна відвернулася від нього, ляпнула по руці, коли він спробував обійняти її.
Вранці вона з ним не розмовляла. Він телефонував увесь день, але вона не брала слухавку, а потім і взагалі вимкнула телефон. Ледь дочекався вечора. По дорозі додому купив квіти, але, увійшовши до квартири, знайшов лише записку.
Мар’яна писала, що їй усе набридло, що вона втомилася й йде до того, хто готовий покласти світ до її ніг. З шаф зникли її речі та валіза, з якою вони їздили у відпустку.
Ярослав метушився по квартирі, шпурляючи все, що під руку потрапляло, особливо дрібниці, які Мар’яна забула або свідомо не взяла з собою у нове багате життя. Потім узяв пакет, зібрав у нього всі її речі. Туди ж полетіли зубна щітка, баночка крему та халат, залишений на гачку у ванній. Не полінувався — виніс сміття до контейнера.
Найприкріше було те, що вона не просто пішла, а до іншого, виставивши його невдахою. Саме так він і почувався. Спати не міг — заважав мар’янин запах, яким пройнялися подушки. СпогадДощ уже стих, коли вони вийшли з ЗАГСу в обіймах одне одного, і Ярослав зрозумів, що саме ця мить — початок чогось справді великого.
