Захоплююче життя інституту вже тиждень гуділо перед майбутніми змаганнями з волейболу. Команда медиків готувалася до гри проти політехнічного університету. Подруга зранку умовляла Олену піти подивитися матч.
— Не люблю я волейбол, взагалі спорт мені не цікавий. Нічого в ньому не розумію, — відмовлялася Олена.
— Та що там розуміти? Просто підтримаємо наших, щоб перемогли. Ну, будь ласка, заради мене, — благала Соломія.
— Не перемога наших тебе хвилює, а Богдан, — зітхнула Олена і погодилася.
Зал був переповнений, усі лавки вздовж стіни зайняті. Гра захопила й Олену. Незабаром вона вже кричала разом із усіма і розмахувала прапорцями. У медиків вони були червоні, наче мак, у вболівальників політеху — сині. Зрештою, команда медиків перемогла. Подруги раділи, ніби саме вони допомогли їм виграти.
— Додому? — спитала Олена, коли вони вийшли з інституту.
Вже давно стемніло, запалали ліхтарі.
— Давай дочекаємося Богдана, привітаємо. Зараз переодягнеться й вийде, — із мольбою в охриплому від криків голосі попросила Соломія.
Чекати довго не довелося. Незабаром Богдан вийшов разом із якимось хлопцем. Побачивши дівчат, підійшов і познайомив їх із своїм суперником по грі — Іваном. Виявилося, вони дружили зі школи. Йшли вчетверо, обговорюючи гру. Потім розділилися: Богдан проводив Соломію, а Іван — Олену. З того дня вони почали зустрічатися.
А через рік, коли Олена закінчила інститут, вони з Іваном одружилися. Іван закінчив навчання раніше, уже працював. Батьки обох зібрали гроші на перший внесок, і молода сім’я купила в іпотеку двокімнатну квартиру з розрахунком на майбутніх дітей.
Через три роки після весілля Олена народила сина, ще через шість років — дочку.
Між декретами вона працювала у стоматологічній поліклініці, лікувала всіх родичів, знайомих і їхніх знайомих. Іван був інженером у великій компанії. Тепер він рідко грав у волейбол, лише влітку на пляжі. Але форму не втратив, залишався таким самим підтягнутим і гарним. Кожного разу, коли Олена дивилася на чоловіка, вона згадувала їхню першу зустріч. Тепер навіть важко було уявити, що вона могла б ніколи його не зустріти, адже тоді не хотіла йти на ті змагання.
Звичайно, між ними вже не було тої пристрасті, як у перший рік, але жили вони дружно. Приймали гостей у свята, їздили на шашлики до друзів на дачу, відпочивали на морі. Навіть пару разів були в Туреччині — один раз удвох, а один раз із сином Данилом. Тоді Ганнуся ще тільки планувалася. Серед друзів їх вважали ідеальною парою. Майже єдиними, хто зберіг родину донині.
Соломія по-доброму заздрила подрузі. Вважала, що Олена з Іваном зобов’язані саме їй своїм щастям. Якби вона тоді не умовила Олену піти на змагання, вони б ніколи не зустрілися. А ось у Соломії з Богданом не склалося. Вона вийшла заміж, розлучилася через два роки і досі шукала свого щастя.
Одного вечора Олена робила уроки з сином, який навчався у п’ятому класі. Донька сиділа поруч і малювала, схиливши голову набік і висунувши язик від усердя.
— Мам, здається, телефон, — сказав Данило, піднявши очі від зошита.
Олена прислухалася. Дійсно, телефон вібрував. Вдома вона зазвичай вимикала звук. Їй часто дзвонили: хтось із знайомих скаржився на зубний біль, хтось благав прийняти у поліклініці свого важливого знайомого. Хоча звук і був вимкнений, трубку вона завжди брала. Адже вона лікар, не могла відмовити тим, хто потребує допомоги.
Цього разу дзвонила Соломія. Олена натиснула на зелену слухавку й одразу сказала, що зайнята уроками, попросила передзвонити пізніше.
— Пізніше буде пізно, — відповіла Соломія. — Івана ж немає вдома, так?
— Ще з роботи не прийшов. Попередив, що затримається. Тобі щось потрібно?
— Він не на роботі. Щойно бачила його в ресторані з гарною дівчиною. Я тут з другом. Спеціально вийшла, щоб тобі подзвонити. Вони сіли в його машину й поїхали, мабуть, до неї. Вибач, подруго, але це не випадковість. Між ними серйозні стосунки. У мене око наметанПроте замість вибуху гніву чи сліз Олена раптом усміхнулася, згадавши, як Іван колись подарував їй першу квітку — скромну ромашку, зірвану біля інституту.
