Зведена сестра
Віка після роботи заїхала до торгового центру. У головного бухгалтера через кілька днів ювілей. Їхній відділ доручив Віці вибрати подарунок. Вона щось приглянула, сфоткала на телефон. Завтра покаже колегам — що виберуть, те й купить. Вона спускалася ескалатором на перший поверх. Хотілося швидше вийти на вулицю від метушні й натовпу.
— Віка?! — раптово покликав її жіночий голос.
Вона повернула голову ліворуч, вдивляючись в обличчя людей, що їхали вгору. Але всі були чужі.
— Віка! — знову гукнули.
Вона озирнулася й побачила дівчину з полум’яно-рудим волоссям. Та намагалася спускатися проти руху ескалатора.
— Зайди мене внизу, не йди! — крикнула дівчина.
Віка зійшла й почала чекати. Яскраво-руді коси на мить зникли на самому верху, а потім стрімко наближалися. Дівчина бігла вниз, зачіпаючи людей. Волосся відвертало увагу від обличчя.
— Мар’яна! — скрикнула Віка, впізнавши в рудій свою зведену сестру.
— Я. Не чекала? А я весь день ходила містом і шукала тебе. Так і знала, що зустрінемося. Давай сідаймо в кафе, тут є гарні місця.
— Ти давно приїхала?
— Два тижні вже. Я така щаслива, що знайшла тебе! — щиро промовила Мар’яна.
Вони обрали кафе й сіли. Віка розглядала сестру. Яскраво-руді коси, вії, склеєні тушшю, випиналися, як соснові голки. На тонких губах — червона помада під колір волосся. Кукольне личко з дрібними рисами здавалося ненатуральним.
Мар’яна була молодшою за Віку лише на чотири роки, їй мав би бути двадцятий, а виглядала на підлітка через худорлявість та одяг. Коротка спідниця в складку, телесні колготки під чорними гольфами, білі кросівки на товстій підошві. Джинсова куртка розстібнута, під нею — рожевий топ.
Віка помітила, що на них озираються.
— Ти чудово виглядаєш, — сказала Мар’яна.
Якраз підійшла офіціантка, поклала меню. Мар’яна відразу встромила в нього очі. Замовила піцу, торт і каву. Віка обмежилася лише кавою.
— Так хочеться їсти, що аж голова крутиться. Тобі пощастило — їси що хочеш і не товстієш. А я постійно на дієтах, — зітхнула Мар’яна.
— Невже? — Віка скептично підняла брова. Вона пам’ятала сестру завжди худою.
— Ти не бачила моєї мами. Вона важила центнер, як мінімум. Тому батько від неї й втік. А в тебе генетика хороша. У них є пиво?
— Запитай, але я не буду, я за кермом, — відповіла Віка.
— У тебе машина? Оце клас! А в тебе на роботі є вакансії? Я приїхала, а працю ще не знайшла.
— А на що ж ти жила останні два тижні?
— Ограбувала батька, — захихотіла Мар’яна. — Він усе одно проп’є. Як ти втекла, так він і залигався, з роботи його вигнали. Ловився на підробітках, потів за копійки. Потім привів якусь кухарку, вона їжу з їдальні тягала. Тут вже розгулявся на повну.
Віка слухала й не вірила вухам. Хоча чого дивуватися. Батько Мар’яни їй завжди був огидний. Але мама, коли привела його до дому, казала, що Віка просто ревнує. Разом із ним з’явилася його донька Мар’яна.
З Мар’яною вони не зладили зразу. Та брала речі Віки без дозволу, псувала. Мама заступалася.
— У тебе всього багато, не жадібничай, а в Мар’яни матері не було.
Віка розуміла, що мама просто уникала сварВіка глянула на двері, де щойно зникла Мар’яна, і зрозуміла, що ця зустріч була останньою.
