**Щоденниковий запис**
Я завжди відчував, що між мною та Маріанною щось зламалося. Відносини стали холодними, кохання зникло, залишилася лише звичка. Розмовляти було ні про що, а образи накопичувалися. У повітрі висіла напруга, ніби перед бурею.
Я чекав, що все якось налагодиться самотужки. Але розбиратися в цьому – значить витягнути на світло щось таке, з чим вже не зможеш жити. Але що тоді? У нас же донька.
Я готував, прибирав, слідкував, щоб Софійка вчасно поверталася з прогулянок і робила уроки. Вона вже мала свої дівочі таємниці. Дорослішає. А дружина? Дружина приносила зарплатню – і на цьому її участь у сім’ї закінчувалася.
Вона останнім часом не випускала телефон із рук, немов підліток.
Раптом я захворів – температура, мігрень, тіло ламало. Попросив Маріанну приготувати вечерю. Софійка знову десь гуляла з подружками.
– Та годі, обійдемося чаєм і бутербродами, – відповіла вона.
Мені було погано, щоб сперечатися. Через два дні полегшало. Вийшов на кухню – у мийці гори брудного посуду, смітник переповнений, холодильник порожній. Почав прибирати, готувати, а ввечері впав без сил.
Після вечері мийка знову була завалена. Я ледь не розплакався.
– Годі. Я не прибиральник. Я так само працюю, а потім ще й вдома все роблю. Ти б хоч за собою помила, – вибухнув я.
– Ти ж і так помиеш, – спокійно сказала Маріанна.
– Винеси сміття вранці.
– Гаразд, – відповіла вона, не відриваючись від телефону.
– Не “гаразд”, а зроби! – зірвався я. – Ти ж раніше допомагав! Хоч би сміття виніс! Ти взагалі мене чуєш? Відірвись від телефона!
– Що? Я й так усе роблю.
– Що саме?
– Чого ти розкричався? Ти – чоловік, твоя справа – гроші. Дома – жіноча робота. У нас дві жінки, а я що – маю тарілки мити?
– Ти свою доньку жінкою називаєш?! – обурився я.
– До речі, де вона? Твоє виховання – дозволяєш гуляти. З-за якоїсь мийки розводиш драми…
– Справа не в мийці, а в твоїй байдужості!
– Усе! Набридло! – Вона вийшла. Незабаром хлопнули двері в ванну.
На столі замиготів екран її телефону. Встиг побачити ім’я: “Олесь”.
Ось де причина всіх проблем, яку я відчував, але не хотів визнавати. Маріанна повернулася й схопила телефон.
– Хто такий Олесь? – спитав я, намагаючись звучати спокійно.
Вона завмерла, потім різко обернулася.
– Ти ліз у мій телефон?!
– Він закритий. Що, є що ховати? – У думці благав: “Скажи будь-що, збреши…”
– А якщо й так? – Вона дивилася прямо. – Так, у мене є інший. Давай розійдемося по-людськи.
– Як це? – Голос задрожав.
– Ось, починається, – зі злостю сказала вона. – Якщо хочеш грати жертву – живимо далі.
Світ розвалився. Ніби грім гримнув, і пішов дощ, якому не буде кінця.
– Що стоїш? Збирай речі.
– Куди?!
– Квартира моя. Батьки подарували. Розділяти не збираюся.
– А ми з Софійкою куди? Ти жартуєш?
– Ні. Їдь до своїх.
– Я нікуди не поїду! – ззаду пролунав голос Софійки.
– Ти підслуховувала? – спитав я.
– Ви так орали, що всі сусіди чули. Ви розлучаєтеся? Я залишаюся з мамою.
– Ось, – Маріанна показала на доньку. – Хто тут поганий?
Вона пішла, напевно, писати тому Олесю, що житло скоро звільниться.
– Ти не можеш залишитися з нею! – крикнув я. – У неї інший!
– Ну й що? У мене своя кімната. До дідуся з бабусею я не поїду. Тут школа, друзі. Я нікуди не піду.
Мене охопила паніка. Була сім’я – а тепер мене виганяють. Наче смерч підхопив і викинув у пустоту.
Софійка не розуміє, що говорить. Підлітковий максималізм. Але вона – моя кров. Я мусів щось робити.
Вранці я пішов, поки вони спали. На роботі колега помітив мій стан.
– У мене немає ні сім’ї, ні дому, – прошепотів я.
– У мене є квартира. Стара, але жити можна. Бери.
Це була маленька “хрущовка”, але я вдячний. До ночі прибирав. Добре, що донька залишилася з матір’ю – тут їй би не сподобалося.
Щодня телефонував Софійці. Вона казала, що все добре, що до них переїхав Олесь. Їй двадцять п’ять, він веселий, подарував їй джинси й косметику…
Одного разу я прийшов до школи. Софійка була сильно нафарбована.
– Більше не приходи, – сказала вона.
Я знайшов другу роботу – у госпмазі. Повертався опівночі, заощаджував кожну копійку. Через рік взяв іпотеку на однушку. Якщо донька повернеться – нам буде добре.
Одного вечора двері відчинилися.
– Тату! – Софійка стояла на порозі.
Я обняв її. Вона розповіла, що не вступила до інституту – мати відмовилася платити.
– У мене немає грошей, – зізнався яВона зітхнула, але я знав, що тепер ми знайдемо вихід разом, бо найважливіше – не покидати близьких, навіть коли вони помиляються.
