Роман ступив із вагона на перон і глибоко вдихнув. У рідному місті навіть повітря інше — не те, що деінде. А він об’їздив чимало країн, проте серце завжди тягло його саме сюди.
Йшов знайомими з дитинства вуличками, помічаючи всі, навіть найменші, зміни. Ось і його двір, оточений чотирма цегляними п’ятиповерхівками — двома довгими, з п’ятьма під’їздами, і двома короткими, де лише по два входи. Просторий двір поділений навпіл: дитячий майданчик із яскравою гіркою, пісочницею та кількома турніками. Колись тут були гойдалки та залізна «павутинка» — саме від падіння з неї в Романа залишився шрам над бровою.
Другу половину двору займало огороджене футбольне поле з воротами та баскетбольним кільцем. Взимку тут заливавали ковзанку. Ранковий двір був пустинний. Якби під рукою опинився м’яч, він би не забув забити гол, як це робив колись.
Ех, справжнє щастя було. Сергій поїхав кудись у Казахстан, одружився, має двох дітей. А Іван вже другий термін відбуває у колонії. Так і розкидало їх життя у різні боки.
З під’їзду вийшов чоловік із собакою, і Роман крикнув, щоб двері не зачиняли. Від тьмяної лампочки мало світла. Доводилося стояти, аби очі звикли до напівтемряви. Скільки не намагалися вкручувати яскравіші — хтось завжди міняв їх на ледве тліючі. Так було завжди. Дивно, як ще ніхто не зламав собі ноги на цих вузьких сходах.
Роман піднявся на другий поверх і зупинився біля металевих дверей праворуч. Тут колись мешкала Соломія. Не Соня чи Солоха, а саме Соломія. Так вона просила називати себе. Його перше і відчайдушне у своїй безвідповідності кохання.
Колись він натискав дверний дзвінок і швидко тікав на свій третій поверх, звідки чекав, поки вона вийде. Промелькнула думка зробити так і зараз, та вже не той він парубок, щоб бігати по сходах. До того ж, Роман не знав, чи живе вона досі тут.
Посміхнувся і пішов далі — на свій поверх. Ось і його двері. Завжди відчиняла мати, навіть коли батько був живий. Він помер два роки тому. Роман тоді був у рейсі, не встиг навіть на похорони.
Натиснув дзвінок. Незабаром клацнув замок, і двері відчинилися. Побачивши сина, мати розкрила їх навстіж і кинулася до нього.
— Сину! — Вони обнялися прямо у дверях. Мама відступила. — Дай на тебе подивитися. — І знову пригорнула його.
За життя батька вона фарбувала волосся, завжди доглянута. Тепер ж на проборі яскраво вирізалася смуга сивини.
— А ти мені снився минулої ночі. Так і подумала — приїдеш. Надовго? Ой, що ж ми в дверях стоїмо… Заходь, швидше! — Мама зачинила двері і знову пригорнула сина.
Перші хвилини радості минали. Роман роззувся, знайшов свої капці на підставці — вони завжди чекали на нього. А ось тапочки батька мати сховала.
— Це тобі, мам. — Він подарував їй пакет із закордонними солодощами.
— Найкращий подарунок — це ти сам, — сказала вона, все ж зазирнувши у пакет. — Зараз чайник поставлю. Може, поїси? — І заметушилася на кухні, готуючи стіл.
— Ой, дурна голова! Хліба забула купити. Зараз швиденько забіжу… — Вона зупинилась посеред кухні, безпорадно запІ тоді він почув, як за двер’ю Соломії грало її сміх — такий самий дзвінкий, як двадцять років тому.
