— Добрий день. Я дружина Юрка. Можна увійти?..
Вже тиждень медичний інститут гудів перед майбутніми змаганнями з волейболу. Команда медиків грала проти політехніків. Подруга зранку умовляла Тетяну піти подивитися гру.
— Не люблю я волейбол, взагалі спорт не люблю. Нічого в ньому не розумію,— відмовлялася Тетяна.
— Та що там розуміти? Просто підтримаємо наших, аби перемогли. Ну, будь ласка, заради мене,— благала Оксана.
— Не перемога наших тебе хвилює, а Святослав,— зітхнула Тетяна та здалася.
У залі було повно народу, усі лавки біля однієї стіни зайняті. Гра захопила й Тетяну. Незабаром вона кричала разом з усіма та махала прапорцями. У медиків прапорці були червоні, як кров, у вболівальників політеху — сині. Зрештою, команда медиків перемогла. Подруги раділи, ніби це була їхня власна заслуга.
— Додому? — спитала Тетяна, коли вони вийшли з інституту.
Вже давно стемніло, засвітилися ліхтарі.
— Давай дочекаємося Святослава, привітаємо. Зараз переодягнеться та вийде,— охриплим від крику голосом попросила Оксана.
Чекати довелося недовго. Незабаром Святослав вийшов із якимось хлопцем. Побачив дівчат, підійшов, познайомив їх із суперником по грі Юрком. Виявилося, вони дружили ще зі школи. Ішли вчетверо, обговорюючи гру. Потім розділилися: Святослав пішов провожати Оксану, а Юрко — Тетяну. З того дня вони почали зустрічатися.
А через рік, коли Тетяна закінчила інститут, вони з Юрком одружилися. Юрко закінчив навчання роком раніше, вже працював. Батьки обох зкинулися на перший внесок, і молоді купили в іпотеку двокімнатну квартиру з розрахунком на майбутніх дітей.
Через три роки після весілля Тетяна народила сина, ще через шість — доньку.
Між декретами вона працювала у стоматологічній поліклініці, лікувала всіх родичів, знайомих та їхніх знайомих. Юрко працював інженером у великій компанії. У волейбол тепер грав рідко, переважно влітку на пляжі. Але форму не втратив, залишався таким же підтягнутим і привабливим. Кожного разу, милуючись чоловіком, Тетяна згадувала їхню першу зустріч. Тепер навіть уявити не могла, що могла б ніколи з ним не познайомитися, адже тоді не хотіла йти на змагання.
Звичайно, між ними вже не було тієї пристрасті, як у перший рік спільного життя, але жили вони дружно. Приймали гостей у свята, виїжджали на шашлики до друзів на дачу у вихідні, їздили у відпустку на море. Навіть пару разів відпочивали у Туреччині. Один раз удвох, а один раз із сином Андрійком,— тоді Василина була ще тільки в планах. Серед друзів їх вважали ідеальною парою. Майже єдиними, хто зберіг сім’ю до сьогодні.
Оксана по-доброму заздрила подрузі. Вважала, що Тетяна з Юрком зобов’язані саме їй своїм щастям. Не вмови вона тоді Тетяну піти на змагання, не зустрілися б вони з Юрком. А ось у Оксани з Святославом не склалося. Вона вийшла заміж, розлучилася через два роки і досі перебувала у активних пошуках свого щастя.
Одного вечора Тетяна робила уроки із сином, який навчався у п’ятому класі. Донька сиділа поруч і малювала, схиливши голову набік і висунувши язика від старання.
— Мамо, телефон, здається,— сказав Андрійко, піднявши голову над зошитом.
Тетяна прислухалася. Дійсно, телефон дзижчав. Дома вона зазвичай вимикала звук. Їй часто дзвонили: у когось із знайомих болів зуб і він питав поради, що взяти, аби витримати до ранку, хтось благав прийняти у поліклініці важливого знайомого чи начальника. Хоч звук і вимикала, залишаючи лише вібрацію, трубку брала завжди. Адже вона лікар, не могла відмовити у допомозі.
Цього разу дзвонила Оксана. Тетяна натиснула на зелену слухавку й одразу сказала, що робить уроки із сином, попросила перетелефонувати пізніше.
— Пізніше буде пізно,— відповіла Оксана.— Юрка ж немає вдома, так?
— Ще з роботи не прийшов. Попереджав, що затримається. Тобі щось потрібно?
— Він не на роботі. Щойно бачила його у ресторані з гарною дівчиною. Я тут із другом. Вийшла на вулицю спеціально, щоб подзвонити тобі. Вони сіли у його машину й поїхали, гадаю, до неї. Вибач, подруго, але це не випадкова зустріч. Між ними щось серйозне. У мене око наметанВони стояли мовчки, і лише тихий шелест завіси у вікні нагадував, що час іде, незалежно від їхніх сердець.
