Не віддам. Нікому тебе не віддам.
— Можна? — У розчинені двері кабінету зазирнула дівчина.
— Прийом закінчено. Працюємо лише за записом.
Обличчя дівчини здалося Марії Андріївні знайомим, хоч вона була впевнена, що раніше та до неї не записувалась.
— Вибачте, але запису до вас немає до кінця місяця, — промовила дівчина.
— У понеділок відкриють запис на наступні два тижні. Або йдіть до іншого лікаря, — втомлено запропонувала Марія Андріївна.
Лікарі в клініці на неї ображалися — багато жінок хотіли саме до неї.
— Я хотіла поговорити з вами.
І тут Марія впізнала її…
***
— Привіт! — У кабінет без стуку влетіла Оксана, залишаючи за собою шлейф дорогого парфуму.
— Оксан, скільки можна — потрібно стукати! У кріслі могла бути пацієнтка.
— У коридорі нікого нема. Тож ти вільна, — безтурботно посміхнулася подруга. — Підемо у кав’ярню? Мені треба щось сказати.
— Кажи тут. Навіщо йти у кав’ярню?
— Коли я бачу це «катувальне» крісло, у мене живіт стискає. Як ти тут взагалі працюєш? — Оксана скривила свій тоненький носик.
— Між іншим, я допомаМарія міцно обійняла Машеньку, дивлячись у вікно на перші сніжинки, які кружляли у повітрі, і зрозуміла, що найбільший дар у житті — це не те, що ми отримуємо, а те, що ми віддаємо без умов.
