**Щоденник**
— Алло, Соломіє? — пролунав знайомий голос.
Від раптового хвилювання серце забилося настільки голосно, що, якби не телевізор, що бубнів у кімнаті, Віктор точно прокинувся б. Але вона не могла вимовити й слова.
— Я сумував. Не втримався. Постійно думаю про тебе. Давай зустрінемось, — говорив у трубку приємний чоловічий голос.
Соломія вийшла з кімнати, щільно зачинивши двері. Притулилася до стіни у передпокої. Ноги стали ватяними, немов не її.
— Соломіє, ти тут? — голос кликав, манив, лякав своєю реальністю.
Не треба було брати слухавку. Навіщо вона не подивилася на екран?
Вона силкувалася забути. Забути його, ту божевільну ніч. Нагадувала собі, що має місний, стабільний шлюб, доброго чоловіка, з яким вони разом стільки років. Їй нічого й нікого більше не треба…
З Віктором вони вчилися в одному класі. Він був відмінником, перемагав на олімпіадах з математики. У старших класах почав носити окуляри, і до нього прилипло прізвисько Безухов — спокійний, повноватий, з рум’яними щоками, наче з роману Толстого.
Соломія, як і інші дівчата, не бачила в ньому об’єкта для закоханості. Спитати за домашку чи підказати на контрольній — це інша справа. Їй подобались хлопці яскраві, сміливі, з почуттям гумору.
Якось вони випадково зустрілися на вулиці, згадали однокласників. Віктор тепер носив лінзи. «А він непоганий», — подумала тоді Соломія.
Віктор закінчив київський університет, а Соломія ще вчилася на останньому курсі медінституту. Обмінялися номерами, «на всяк випадок». Після школи минуло п’ять років, однокласники збиралися на зустріч. Він обіцяв подзвонити та повідомити деталі. Соломія дала номер, але йти не збиралася. Вона відразу викинула Віктора з голови.
Але через кілька днів він запросив її в кіно. Хлопці у неї бували, але серйозно ніхто не затримувався.
— Ходь, дивись, застарієш, — казала мати.
І Соломія пішла. Так вони почали зустрічатися. Віктор швидко зізнався у коханні та зробив пропозицію. Із ним було спокійно. Він працював у великій компанії, мав гарні перспективи.
— Та що ти вагаєшся? Ліпи з нього що завгодно, — порадила мати, і Соломія погодилася.
Їхнє життя було рівним. Свари, якщо й були, то тільки через неї.
Потім народилася донька. Свекруха не влазила в їхні стосунки, але з радістю сиділа з онукою. Батьки Соломії теж завжди допомагали.
Другої дитини вона так і не наважилася народити. Страсті між ними ніколи не було. Навіть у ліжку Віктор не виявляв особливих емоцій. Інколи Соломія замислювалася, що їхня інтимна життя занадто нудна й рідкісна. Але з іншого боку — він надійний, такий не зрадить.
Донька виросла, вступила до Києва на дизайнера, вела бурхливе життя. Коли Соломія питала про гроші, та сміялася: «Бабусі змагаються, хто більше дарує!»
Так і жили. Півроку тому Соломію призначили завідувачкою поліклініки. Нова посада вимагала часу — наради, конференції.
На одній із них вона зустріла Олега. Високий, привабливий, він відразу привернув увагу усіх жінок. Навіть старші колеги з материнською ноткою в голосі залицялися.
Фуршет після конференції був шумним. Соломія хотіла втекти, але сусідка по номеру вмовила залишитися.
— Саме на таких вечірках знайомляться з потрібними людьми, — сказала вона.
І Соломія залишилась.
Через годину поважні лікарі, розвезені вином, розповідали смішні історії з практики. Вона не пила, лише пригубила для вигляду. Потім почалися танці, і вона відійшла у бік, шукаючи моменту, щоб піти.
— Вам так само нудно? — підійшов ОлеА потім вона прокинулася біля Віктора, його рука лежала на її плечі, і вона зрозуміла, що нікуди не піде, бо любов — це не лише полум’я, а й тихий вогник, який гріє роками.
