Якби не ти…
Оксана та Марічка дружили змалечку, разом ходили в садочок, в школі сиділи за однією партою. Коли виросли, Оксана стала справжньою красунею — завжди оточена шанувальниками, все їй давалося легко, без зусиль. Марічка ж була звичайною дівчиною, однією з тих, чиє обличчя не привертає уваги в натовпі.
Після школи Марічка вступила до медколеджу, обравши собі путь допомагати людям. Оксана ж вирішила, що дипломи їй не потрібні, і пройшла курси, після чого працювала в салоні краси, фарбуючи брови та вії.
Подруги важко переживали сва́ри та розставання. Не минуло б дня, щоб вони не зустрілися або не побалакали по телефону. Балакала переважно Оксана, а Марічка слухала, співчуваючи черговому розриву подруги з коханцем або радіючи її новим стосункам.
Як часто буває між подругами, обидві закохалися в одного хлопця.
Першою з Ярославом познайомилася Марічка. Вони могли б бути разом — він був звичайним, нічим не визначним хлопцем. Але легких шляхів до щастя, як відомо, не буває.
Марічка йшла з магазину. Година тому пройшов сильний дощ, калюжі ще не встигли висохти. Обходячи одну таку, яка займала весь тротуар, дівчина раптом побачила хлопця на електросамокаті, що мчав прямо на неї. Він дивився кудись повз неї, і Марічка не була впевнена, чи він її помітив. У останній момент вона скрикнула і відскочила вбік — прямо в калюжу.
«Їздять, не дивлячись, мов ті божевільні!» — крикнула бабуся неподалік і погрожувала хлопцю кривим пальцем. — «Що витріщився? Ледве людину не збив…»
Хлопець зупинився й озирнувся. Тим часом Марічка вибралася з калюжі на суху ділянку й зірко дивилася на свої брудні, мокрі ноги.
«Вибач. Нащо в калюжу лізла? Я ж тебе бачив і об’їхав би», — під’їхав він до неї.
Марічці не були потрібні його вибачення. Вона розглядала, куди ступити, щоб не потрапити знову у воду. Хоча яка вже різниця…
«Заходь, підвезу», — запропонував хлопець.
«Та відчепись», — буркнула Марічка.
«Я ж вибачився. Чи тобі більше подобається калюжі топтати? Куди везти?»
«На сусідню вулицю. Шевченка, десять».
Вона нерішуче стала перед ним і вхопилася за кермо. Самокат плавно виїхав з калюжі, розганяючи хвилі. Вітер приємно обдував обличчя, від швидкості захоплювало дух. Марічка ніколи раніше не їздила на електросамокаті — боялася, але з цим хлопцем було не страшно.
В’їхавши у двір, він скинув швидкість і прошепотів у саме вухо:
«Який під’їзд?»
Його подих пестощив скроню, а по шиї пробігли мурашки.
«Третій».
Він підкотив до самих сходів, щоб Марічка відразу ступила на них. Перед її під’їздом теж розляглась велика калюжа.
«Дякую», — сказала вона.
Їхні очі опинилися на одному рівні. Марічка помітила й смагляве обличчя, й гарні очі, й усмішку, від якої серце забилося частіше.
«Мене Ярослав звуть», — сказав хлопець.
«Марічка».
«Вибач, що так вийшло. Може, якось зходимо в кіно? Усі друзі роз’їхалися, а самому якось нудно…»
Марічка знизала плечима.
«Давай».
«Тоді завтра о сьомій тут же». Він посміхнувся, проїхав через двір і зник за рогом.
«Чого це ти сяєш?» — запитала мама, коли Марічка зайшла додому.
«Та нічого… У калюжу наступила, піду помию ноги». Вона віддала мамі пакет із хлібом і замкнулася у ванній.
Весь вечір вона згадувала того хлопця, і знову мурашки бігали по шкірі. Наступного дня вона вдягла джинси й кросівки, збираючись у кіно. Якось була впевнена, що він знову приїде на самокаті.
«Куди це ти?» — запитала мама.
«У кіно. З Оксаною», — додала Марічка.
«Не запізнюйся», — кинула їй вслід мати.
Марічка вийшла з під’їзду, але Ярослава не було. Вона озирнулася — розчарування обпекло, але вона все ще надіялася його побачити. «Повірила йому, дурна», — почула вона внутрішній голос матері. Вже збиралася повертатися додому, коли почула за спиною:
«Привіт!»
Обернувшись, вона побачила усміхненого Ярослава. Зраділа, зніяковіла й почервоніла, немов він міг почути її думки.
«Заходь, їдемо. Сеанс через двадцять хвилин».
Марічка стала на самокат і вхопилася за кермо. Знову вітер у обличчя, знову його тепло за спиною, і серце завмирало від щастя.
Після кіно вони йшли додому пішки й розмовляли. Ярослав залишив самокат біля кінотеатру.
«І з ким це ти вчора в кіно ходила?» — зателефонувала Оксана вранці. — «Ну ж бо, зізнавайся, подруго».
«Мама сказала?» — знервувалася Марічка.
«Не бійся, не видала. То що за хлопець?»
Марічці кортіло похизуватися перед подругою. Раніше вона нЙого голос звучав так близько, і вона зрозуміла — нарешті їхні серця б’ються в такт.
