**Очікування щастя**
Говорять, що очікування щастя краще за саме щастя. Адже поки чекаєш, мрієш, уявляєш – ти вже щасливий. А мить, коли воно приходить, така коротка. Не встигаєш насолодитись, як воно вже звичайнішає, стає чимось звичним. І знову починається очікування…
У Бориса Сірка було все: квартира у Києві, машина, гарна робота з доброю зарплатою, дружина – вродлива й мудра жінка. Вони знали одне одного зі шкільних років. Перше кохання переросло у сім’ю, попри всі перепони.
А ще у Бориса була чотирирічна донечка – Олеся. Дружина не працювала, доглядала за дитиною. Олесю, його сонечко, Борис любив безмежно.
Здавалося б, чого ще? Живи та радій. Та завжди людині мало – коли все є, хочеться ще більше.
З дружиною вони звикли одне до одного, розумілися без слів. Пристрасті вщухли, залишився спокій і впевненість. Вранці Борис випивав чашку міцної кави, що чекала на нього після душу, одягав випрасувані сорочки, пахучі свіжістю, цілував дружину в щоку й їхав на роботу на своїй «Шкоді».
Ввечері його чекала смачна вечеря. У вихідні вони їздили на дачу до батьків, готували шашлики, а взимку каталися з гірки. Борис був вдячний долі – не кожному так щастить. І все ж…
Одного дня в офісі з’явилася нова співробітниця – молода, з чорними, трохи косими, як у лани, очима. Звали її Марта Шевченко. Вона вразила Бориса. То її очі, то мелодія в імені, а може, просто жага чогось нового – він раптом зрозумів, що саме її чекав.
Він став частіше натикатися на неї біля кавомашини, у коридорі, у кафе під час обіду. Зрозумів – вона теж шукає зустрічей. Одного ранку Борис чекав біля офісу, поки побачить, як вона йде легкою ходою. Вийшов із машини й ніби випадково підійшов до дверей саме тоді, коли вона заходила.
Вони розмовляли у ліфті – про роботу, погоду, плани на вихідні. Вона усміхалася, поглядаючи трохи зніважливо. Так минула осінь, прийшла зима. Перед Новими роками був корпоратив. Борис сподівався, що це його шанс – адже додому можна не поспішати, і ніхто не докорить.
Весь вечер він не спускав очей з Марти. Коли почалися танці, першим запросив її. Коли притягнув до себе, серце забилося швидше – так само, як у школі, коли вперше танцював зі своєю майбутньою дружиною.
Вони вийшли провітритися. Борис запропонував втекти з вечірки – і Марта погодилась. Вони сміялись, бігли до таксі, а вартовий, якого ніхто не запросив, дивився їм услід із заздрістю.
Йшли містом, розмовляли. Борис уникав теми сім’ї, а Марта робила вигляд, що її це не цікавить. Вона була легкою, веселою. «Пощастило…» – думав він.
До її дому було далеко. Вона запросила його на каву, обіцяючи, що він встигне додому до вечора. Але кави так і не було…
Коли Борис прокинувся, за вікном була непроглядна темрява. Він подивився вниз – ні вогнів, ні зірок, нічого. Лише сніг, що ледве мерехтів. Воно здавалося, ніби вони з Мартою одні у всесвіті. Відчуття щастя переповнило його.
Повертатися не хотілося, але треба було йти. Він обіцяв Марті, що вони побачаться знову, сів у таксі й поїхав до машини.
Додому він повернувся о другій ночі. Дружина лежала, удаючи, що спить. Він теж зробив вигляд, що вірить. Заснув майже одразу.
Раніше колеги заздрили йому – адже його сім’я була ідеальною. Дружина ніколи не сварилась, не контролювала його. І все ж тепер усе змінилося.
Вони зустрічалися з Мартою рік. Але пристрасть почала вгасати. Їй хотілося більшого, а Борис розумів – він не готовий залишити дружину й доньку.
Одного дня на роботі його пронизав різкий біль у грудях. Він ледве вийшов із кабінету – і втратив свідомість.
У півзабутті він чув голоси:
“Тримався довго…”
“Жінки його доконали…”
“Борисе, прокидайся!” – кричав голос, схожий на Мартин.
“Не кидай нас…” – шепотіла дружина.
“Тату, почитай казку…” – плакала Олеся.
Він намагався відкрити очі, але не міг.
“Господи, я що, помираю? Мені лише тридцять два! Хочу жити, все виправлю…”, – благав він.
Раптом у пітьмі пролунав чистий голос:
“Точно? Не бретимеш дружині? Пірвеш із Мартою?”
“Так, обіцяю!”
“Згадай свої слова.”
Його осяяло світло. Він прокинувся у лікарні.
Марта приходила до нього, плакала, але йшла. Дружина була поруч, турбувалася.
Коли він повернувся додому, усе здавалося таким дорогим: донька, дружина, домашній затишок. Як він міг хотіти іншого?
Одного вечора задзвонив телефон:
“Нудьгувала… Коли побачимось?” – питала Марта.
“Не можу зараз…”
“Вона поряд? Чекаю на тебе…”
Він міг покінчити із цимВін набираючи повітря в груди, прошепотів: “Все скінчено”, і вимкнув телефон, відчуваючи, як важке каміння звалилося з його душі.
