**Дім надії**
Я лежав із заплющеними очима, але не спав. Світло від фар проїжджих машин ковзало по стелі, а дощ цокотів по карнизу. На дивані всхлипнув Кирило й затих. Як же давно ми вже не спали разом…
Ми познайомилися чотирнадцять років тому. Я дуже поспішала, але все одно запізнилася на день народження подруги. Увійшла вже тоді, коли гости сиділи за столом.
— Їдьмо швидше, — подруга потягнула мене в кімнату, ледве давши роздягнутися.
Я привіталася й зніяковіла від уваги гостей. Незграбно вручила подарунок Олені, боячись підняти очі.
— Оленко, запроси ж Іринку до столу, — втрутилася мама іменинниці. — Кириле, принеси табуретку з кухні.
Високий, симпатичний хлопець посміхнувся й поступився мені своїм стільцем. Я ледве впізнала в ньому старшого брата Олени. Він нещодавно повернувся з армії, зміцнів, подорослішав. Незабаром він повернувся з табуреткою й поставив її між стільцями біля мене.
Хтось вимовив черговий тост, усі почали чокатися. Кирило подав мені келих із червоним вином.
— Я не буду, — заперечила я.
— Це сік, — прошепотів він мені у саме вухо, і наші келихи тихо дзенькнули.
Він наклав мені у тарілку по ложці різних салатів. Подруги кидали на нього зацікавлені погляди, перешіптувались.
Потім батьки Олени тактовно пішли на кухню, а молодь ввімкнула музику, відсунула стіл і почала танцювати. Кирило запропонував мені втекти. Ми довго гуляли містом і розмовляли. І з того дня більше не розлучалися.
— Тепер ми можемо одружитися. Ти згодна? — запитав Кирило у мене після випускного.
Чи згодна? Він ще питає. Я давно втратила голову від кохання. Але що скаже мама?
— Яке весілля? Ви з глузду з’їхали? Він хоч у армії професію здобув, а тобі вступати треба, вчитися. Куди ви поспішаєте? Хоч пару років почекайте, станьте на ноги… — благала мама, притискаючи руки до грудей і ледве стримуючи сльози.
— Вибачте, але чекати так довго ми не можемо, — взяв удар на себе Кирило.
Мама лише зідхнула, здогадавшись, й розплакалася.
Так, замість інституту, через сім місяців я народила хлопчика. Кирило працював у автосервісі, а я сиділа з дитиною. З мене вийшла гарна мати й турботлива дружина.
Жили ми з мамою. Коли син підріс і пішов у садочок, я теж вийшла на роботу. Один із клієнтів Кирила взяв мене до себе секретаркою. Тепер ми змогли взяти квартиру в іпотеку.
Син, улюблений чоловік, міцна родина. Мені здавалося, що так буде завжди. Але рік тому в сусідню квартиру заселилася молода гарна жінка. Одного вечора вона прийшла знайомитися — із тортом і пляшкою вина. Я накрила стіл, ми випили.
Ольга, так її звали, знала безліч жартів і вміла їх розповідати. Вони з Кирилом реготали до болю в животі. Потім Ольга запитала, чи вміє Кирило збирати меблі? Вона купила шафу, і їй потрібна чоловіча допомога.
— Він усе вміє, у Кирила золоті руки, звичайно, допоможе, — легко відповіла я.
Наступного дня після вечері він пішов до сусідки збирати шафу. Потім Ольга попросила допомогти перевезти коробки, повісити люстру, щось прибити… Вечорами Кирило часто пропадав у неї. Інколи вона заходила побазікати зі мною.
— У вас така гарна родина. Тобі пощастило з чоловіком, — зітхала Ольга. — А в мене ні чоловіка, ні дітей.
— Не журся. Які твої роки? Усе буде. Ти гарна, весела. Знайдеш і свою любов, — заспокоювала я її.
— Я вже знайшла, — раптом вирвалося в Ольги.
Я тактовно не стала розпитувати, щиро пораділа за нову подругу. Що вона відвела очі, а чашка задрижала в її руці, я списала на збентеження.
Одного разу на вулиці мене зупинила сусідка.
— Здоровенькі, Іронько. З роботи йдеш?
— Так. Вибачте, мені треба додому…
— Постривай. Не моя справа, але гадаю, ти маєш знати. Моя квартира навпроти Ольгиної. Не подумай, я не підглядаю. Але коли вночі хтось ходить під дверима… Коротше, рятуй чоловіка, поки не пізно.
— Ви про що? Від кого рятувати? — не зрозуміла я.
— Про те саме. Однієї ночі пішла на кухню. Коли не спиться, мені тепле молоко допомагає. Спробуй. Іду я, а тут замок клацнув, тихо, обережно. Я підійшла до дверей і глянула у вічко…
Я відчула, як по спині поповз огидний холодок. Мені захотілося розвернутися й втекти. Але сусідка, наче вгадавши мої думки, схопила мене за руку.
— Дивлюся, а з квартири Ольги вийшов пізній гість і шмигнув у вашу… — витропила очі й понизила голос до півшепоту.
Я вирвала руку й попятилася.
— Кирило добрий чоловік, про таких лише мріють. Тому жінки на кшталт Ольги завжди будуть на нього полювати. Подумай, що з цим робити. Тільки не поспішай. Чоловіки вони такі, рідВони повернулися додому, і тепер кожен день був новим шансом — шансом любити, пробачати та будувати майбутнє разом.
