Оля заснула ледве під ранок. Коли вона прокинулась, кімнату заливало сонячне світло, а біля ліжка стояв Максим і посміхався.
— Я всю ніч чекала тебе. Де ти був?
— Маленька моя, бачиш, зі мною нічого не сталося. Приведи себе до ладу, підемо снідати десь, — сказав Максим.
На вулиці було тепло, по-літньому.
— Морозиво хочеш? — Не чекаючи відповіді, Максим підійшов до кіоску і купив Оліно улюблене вершкове у вафельному стаканчику.
— У тебе гарний настрій. Виграв у карти? — спитала Оля, злизуючи верхівку морозива.
— Не вгадала. В мене з’явилася одна ідея. І для її втілення мені знадобиться твоя допомога.
— Але ти ніколи не брав мене із собою. Що мені робити?
— Нічого. Ти просто маєш бути поруч. Якщо не хочеш, сам впораюся.
— Ні, я з тобою, — поспішно погодилась Оля.
— Я знав, що погодишся. Можеш вибирати білу сукню, — поблажливо сказав Максим.
— Правда? Ти робиш мені пропозицію? — зраділа дівчина і навіть забула про морозиво в руці.
Жодній жінці Максим не дозволяв навіть заїкатися про весілля. Але Оля — зовсім інша справа. Вона стала його талісманом, приносила удачу. Рік тому він відбив її у трьох хуліганів.
Оля жила з матір’ю у невеликому містечку. Після того, як батько пішов, мати запила. Стало гірше, коли вона привела в будинок чоловіка. Той почав цікавитися Олею, а одного разу спробував затягнути її до ліжка. Дівчина втекла, сіла на електричку й опинилася у великому місті.
Грошей немає, рідних теж. Що робити? Куди йти? Її розгублений вигляд привернув увагу зграї парубків, які крутилися біля вокзалу шукаючи довірливих. Все могло закінчитися погано, але на крик прибіг Максим і відбив її. Відтоді вони були разом.
Оля закохалася у Максима. Високий, сильний, одягнений зі смаком, він викликав довіру одним лише виглядом. З ним було спокійно, хоча він і не приховував, що займається не зовсім чесними справами. Але її в це не впускав.
Вони сіли на лавку біля набережної. Морозиво швидко тануло на сонці, розмоклий стаканчик розвалився, солодка рідина потекла по долоні, сплила по зап’ястю й крапнула на поділ сукні.
— Трясця! — Оля схопилася з лавки й відвела руку з морозивом убік, щоб не забруднитись ще більше.
— Та викинь його, — ліниво прижмурюючись на сонце, немов ситий кіт, сказав Максим.
Оля кинула розмоклий стаканчик у смітник, злизала морозиво з руки. «Яка ж вона ще дитина», — з ніжністю подумав Максим.
— Справа вигідна, але треба все добре продумати. Помилитися не можна. Хлопцю з нареченою повірять швидше, ніж мені самотужки.
— З нареченою? — перепитала Оля, сідаючи знову на лавку.
— Ти ж моя наречена. — Максим обійняв Олю за плечі, і вона притулилася до нього.
— Вчора я дізнався про одну стару. У неї нікого немає. Чоловік давно помер, а син загинув у зоні АТО. Вона постійно про це забуває й чекає його з роботи. На пальці носить перстень — ніколи не знімає. Гадаю, такого добра у неї повно. Чоловік був непростий.
— Ти хочеш вкрасти в неї коштовності? — здогадалася Оля.
— Ні, не хочу галасу. Вона сама нам їх віддасть. Ми прийдемо до неї як онук із нареченою. Розумієш? Твоє завдання — змусити її захотіти подарувати тобі свої «ціцули».
У Максима були свої принципи. Олі стало шкода стару. Одне діло — обдурювати багатих чиновників, зовсім інше — самотню довірливу жінку. Оля задумалася.
— Купи скромну сукню, яка їй точно сподобається, — не помічаючи її замисленості, сказав Максим.
— А якщо вона здогадається? Не впізнає тебе?
— У неї з пам’яттю погано, та й сина давно не бачила.
Через два дні вони стояли перед дверима старої хрущовки. Максим окинув Олю останнім пильним поглядом і залишився задоволений її скромним виглядом. Сам він, як завжди, був підтягнутий, акуратний і чарівний.
— Мовчи більше, добре?
Оля кивнула.
Максим натиснув дзвінок. За дверима почулися шаркання, клацнув замок. Оля очікувала побачити стару, але перед нею стояла невисока жінка у старомодній сукні з білим мереживним коміром. Сіде волосся було заколоте крабом.
— Вам кого? — примружившись, спитала вона.
— Вас, якщо ви Ганна Степанівна Ковальчук. Можливо, це здасться дивним, але я — ваш онук, — серйозно сказав Максим.
— Я не розумію… — Жінка збентежено заморгала. — Мій син ніколи не був одружений. Ви щось плутаєте.
— Можна увійти? — Максим посміхнувся однією зі своїх чарівних усмішок.
— Так, звичайно. — Ганна Степанівна впустила їх.
— Ось і познайомилися. Я вас такою собі й уявляв. — Максим підійшов до фотографії молодого чоловіка у військовій формі на стіні. —І коли Оля зрозуміла, що нарешті знайшла справжню родину, вона обійняла Ганну Степанівну, відчуваючи, як минуле залишається позаду, а попереду — нова, чесна дорога.
