Щоденник
Дядько Павло, або Життя триває…
Максим сидів за кухонним столом, німо вдивляючись у стіну перед собою. Нічого цікавого там не було, як і відповідей на його запитання. Він зітхнув і з огидою подивився на недопиту каву в чашці, розведену до останньої можливості. Більше кави не було, як і грошей, щоб купити її. Максим підвівся, вилив напій у раковину, сполоснув чашку, налив з чайника вже теплу воду і випив.
Як він опинився тут? Адже було все: робота, власне житло, дружина, донька… І нічого не залишилося.
***
Максимові було п’ятнадцять, коли мати привела до хати чоловіка. Вона щільно притулилася до нього, тримаючи під руку.
— Це дядько Павло. Він буде жити з нами. Ми розписалися, — нерішуче промовила вона, тереблячи одну рукою комір крилатого сукня.
Дядько Павло виглядав набагато старшим за матір, був нижчий за неї на зріст і дуже худий. Він спокійно оглядав насупленого підлітка.
Максим не був дитиною, здогадувався, що в матері хтось є. Вона часто ввечері кудись виходила, брехала, що до подруги. Поверталася з блукаючим щасливим поглядом, легкою винуватою посмішкою на губах і стертою помадою. Максимові навіть подобалося залишатися самому.
Усі казали, що мати в нього гарна і молода. Було приємно це чути, хоча сам Максим так не вважав. Мати — це мати, не гірша за інших. Але молода? Усі, хто старше тридцяти, йому здавалися старими.
Батька він не знав. Мати не любила про нього говорити. І ось тепер вона привела до дому дядька Павла. Невже їм удвох було погано? Максим розвернувся і пішов у свою кімнату.
— Максиме! — скрикнула його мати, голос їй тріпотів.
Він грюкнув дверима.
— Сину, він хороший, надійний, з ним нам буде легше. Ти не ревнуй, для мене ти залишишся найважливішою людиною в житті, — казала мати, увійшовши пізніше до нього в кімнату. — Зараз приготую картоплю, і повечеряємо. І постарайся поводитися пристойно з ним.
Мати метушилась навколо дядька Павла, її щоки палали, погляд був затуманений. Максим відчайдушно ревнував. Відчуваючи провину, мати давала йому більше грошей на кишенькові витрати. Відкуповувалася.
— Ти на матір не сердься. Вона в тебе добра. Ти вже дорослий. Пройде кілька років, у тебе буде своя родина, думаєш, легко їй буде самій? Ото ж бо й воно. Я її не ображу, — намагався поговорити з Максимом дядько Павло.
Максим хмуро мовчав, хоч розумів, що той правий. Треба віддати дядькові Павлу належне — він ніколи не допитувався про шкільні справи чи те, ким Максим мріє стати.
Закінчивши школу, Максим оголосив матері, що вступати нікуди не буде, піде у військо, відчуваючи себе зайвим тепер.
— І правильно. Армія — гарна школа життя. Поважаю. А вчитися зможеш потім, на заочному. Освіта потрібна. Послужиш, там і визначишся з професією, — промовив дядько Павло, перебивши матір, яка вже збиралася зіркувати.
Через рік Максим повернувся додому. Мати без кінця обіймала його, накрила святковий стіл. Вперше дозволив і дядькові Павлу обійняти себе. Він випив з ним нарівні, з непривички швидко сп’янів.
— Що будеш робити? — запитав дядько Павло. — У інститут пізно, заняття вже почалися. Що вмієш?
— Дай йому відпочити, — вступилася мати, погладивши сина по плечу.
Максим розповів, що в армії отримав права, може керувати майже будь-яким транспортом, ремонтувати теж уміє.
— Ось і добре. У мого друга авторемонтна майстерня, поговорю з ним, щоб взяв тебе. Зарплата пристойна, але працювати доведеться, — сказав дядько Павло.
— Піду, — сказав Максим.
Через місяць він отримав першу зарплату і оголосив, що хоче зняти квартиру і жити окремо.
— Не пущу! — спалахнула мати. — А хто тобі готуватиме? Компанії заводитимеш, жінок…
— Не кричи, Олено. Сама молодою не була? — зупинив її дядько Павло. — Він правий. Не до нас же дівчат приводити. Тільки знімати не треба. — Він вийшов у передпокій, повернувся і подав Максиму ключі. — Живи в моїй квартирі. Маленька, правда, і на околиці міста. Тобі самому вистачить. Після розлучення з дружиною і розміну квартири дісталася. Там, правда, мешканці, але я подзвоню, виїдуть.
— З жінками будь обережніший, не поспішай, вибирай з розумом. Квартиру, якщо що, при розлученні не розміняєш. І на горілку не нахиляйся, — наставляв дядько Павло.
Вислухавши напуття, Максим почав самостійне життя. Мати перший час приїжджала, привозила борщ і котлети, поки Максим був на роботі. Як же хлопець без гарячого? А потім у нього з’явилася дівчина, і мати приїжджати перестала. З Оленою вони прожили разом майже два роки. Максим вже навчався у політехніці на заочному відділенніІ тепер, дивлячись на свою новонароджену донечку, яку тримала на руках Надя, Максим усміхнувся, відчуваючи, як щось тепле й важливе наповнює його серце — життя дійсно триває.
