Одного дощового жовтневого вечора…
Вечірня служба вже закінчилася. У храмі людей було небагато. Дощик моросив, часом переходячи у мокрий сніг. Більшість парафіян побоялися виходити з дому в таку погоду.
Храм поступово спорожнів, люди розходилися, двері відчинялися й зачинялися, пропускаючи холодні пориви вітру. Від сквозняка свічки на підсвічниках здригалися, димок вивівся тоненькими струмочками. Нарешті затихло шаркання підлоги. Оля залишилася сама.
Вона вийшла з-за прилавка церковної крамниці й обійшла порожній храм, гасячи свічки й обтираючи воск з підсвічників. Потім погасила всі лампадки біля ікон. Крізь вузькі вікна із рифленим склом ледве пробивалося світло ліхтарів. Горіла лише одна лампочка над крамницею. Її проміння грало на позолочених окладах найближчих образів.
З лівого приділу вийшов отець Василь, у чорній куртці поверх ряси.
— Вартовий уже прийшов? — запитав він, підійшовши до Олі.
— Ні ще. Що передати?
— Нічого. До завтра. — Він кивнув івийшов.
Оля принесла відро з водою й швабру, почала мити підлогу. Любила приходити вранці до чистого храму. Раптом знову потягнуло холодом, і важкі двері тихо зачинилися. Оля обернулася. Вартовий перехрестився, кивнув їй і пройшов униз до своєї кімнаткОля подивилась йому вслід, і раптом її серце стиснулося від передчуття, що ця ніч змінить її житя назавжди.
