**Щенок**
Оксана з сином жили удвох. Батько у Дениса, звісно, був, але не потрібен був він їм. Про нього хлопчик поки не питав. У школі діти рахують, у кого крутіші батьки, а в садочку більше турбують іграшки, ніж наявність чи відсутність тата.
Оксана вирішила — краще Денисові не знати, що без пам’яті закохалася вона у його майбутнього батька, а коли сказала про вагітність, він і розкрився — одружений. Проблеми з дружиною є, але покинути її не може, бо її батько — його начальник. Якщо що, залишиться без копійки, а така Оксана йому навряд чи потрібна. Радив позбутися дитини, поки не пізно, бо аліментів вона не побачить. А якщо наважиться діяти — буде їй гірше…
Вона не приставала, зникла з його життя і виховувала Дениса сама. Хлопчик виріс гарним, і цього їй вистачало.
Працювала Оксана вчителькою початкових класів, а п’ятирічний Дениско ходив у садочок. І ніхто їм був не потрібен.
Після Нового року у школі з’явився новий фізрук. Високий, підтягнутий, усміхнений. Усі самотні жінки з педагогічного колективу, а їх була більшість, одразу почали оглядати його та залицятися. Лише Оксана не дивилася у його бік, не сміялася з жартів. Можливо, тому він і звернув на неї увагу.
Одного разу, коли вона виходила зі школи, біля неї зупинився позашляховик. З машини вийшов фізрук і відчинив двері з боку пасажира.
— Прошу, — усміхнувся він і кивнув на сидіння.
— Я недалеко живу, — зніяковіло промовила Оксана.
— Сідайте. У машині ж краще, ніж пішки, навіть якщо й близько, — доречно зауважив фізрук.
Вона пом’ялася, але сіла. Він закрив двері, сів за кермо й запитав адресу.
— Не знаю. Тільки номер садочка. — Оксана схилила голову.
— Якого садочка? — фізрук не зрозумів.
— Садочка, куди ходить мій син, — пояснила вона.
— У тебе є син? Великий? — фізрук одразу перейшов на «ти».
— Дениско. Йому п’ять, — відповіла Оксана і схопилася за ручку. — Я краще піду.
— Зачекай. Підвезу. — Він повернув ключ у запалюванні.
Оксана зачинила двері. Нічого страшного, якщо він підвезе її за Дениском. Все одно між ними нічого не буде. Навіщо чоловікові жінка з дитиною, коли навкруги стільки вільних?
— Ну, якщо не поспішаєте… — зітхнула вона.
— Не поспішаю. Мене ніхто не чекає. Немає ні дружини, ні дітей, — одразу розкрив карти фізрук, щоб позбавити її зайвих питань.
— А чому так? Характер жахливий? Жінки не витримують? Чи образила вас якась, і ви боїтеся серйозних стосунків? — поцікавилася Оксана.
— Яка вперта. Зовні — тихоня. Все було: і любов, і образи. Але до весілля так і не дійшло, та й не з мого боку. Не склалося. А характер… Ідеальних людей не буває, поважна Оксано Миколаївно. У тебе теж вигляд оманливий.
— Шкодуєте, що мене підвезли? Ой, поверніть у цей двір, — поспішно попросила вона.
Машина зупинилася біля садочка.
— Зачекаю, — промовив фізрук, коли Оксана вийшла.
Вона затрималася біля машини.
— Не варто. Ми живемо зовсім близько. Не хочу, щоб син потім питав. Ви ж розумієте, Олексію Петровичу? — Оксана подивилася на нього суворо, як на недоладного першокласника. — Не чекайте нас.
Вона пішла до садочка, а Олексій Петрович Коваль ще хвилину сидів у машині, задумавшись. Потім завів двигун і поїхав. Коли через десять хвилин Оксана вийшла з Дениском за руку, вона з полегшенням, але й із тріщинкою розчарування зітхнула. Все зрозуміло. Жінка з дитиною йому не потрібна. Ну і добре. «Нам теж він не потрібен», — подумала вона.
Але наступного дня Олексій знову чекав її біля школи.
— Знаю, подумала, що втік, довідавшись про сина. А ось і ні. Сідай. У садочок? — спокійно запитав він.
Оксана усміхнулася й кивнула. Коли вони підійшли до машини з Дениском, той пильно подивився на Олексія, немов копіював маминий погляд із минулого дня, а потім підвів очі на неї.
— Це мій колега, Олексій Петрович. Працює в школі. Ну що, стоїш? Сідай, — натягнуто весело сказала Оксана, щоб сховати ніяковість перед сином.
Дениско не підстрибнув від радості, не кинувся до машини. Він уважно сів на заднє сидіння й дивився у вікно.
— Куди поїдемо? — обернувся до нього Олексій.
— Десь недалеко. Без крісла можуть оштрафувати, — відповіла за сина Оксана.
— Тоді у розважальний центр. Для прогулянки ще холодно. Дениско, погоджуєшся? — голосно запитав Олексій.
Хлопчик мовчав, ніби за вікном було найцікавіше у світі. Олексій усміхнувся і рушив.
У школі всі значуще замовкали,Олексій подивився у дзеркало заднього виду на малюка, що тиснув до себе щеня, і зрозумів – справжнє щастя не в ідеальному, а в тому, щоб просто бути поряд із тими, кого любиш.
Кінець.
