**Щоденник батька**
Це був звичайний вечір, коли я сидів на кухні, допиваючи каву, і раптом задзвонив телефон. На екрані – мій колишній, Олексій. Після розлучення наші стосунки стали напруженими, але ми намагалися знаходити спільну мову заради нашої доньки, Яринки.
“Привіт, Наталя,” – почув я його невпевнений голос. – “Яринка хоче поговорити. Каже, що дуже сумує та хоче розповісти про свій день.”
Це мене здивувало. Зазвичай вона із задоволенням проводила час із татом і не телефонувала мені під час візитів. “Добре, дай їй трубку,” – відповів я, намагаючись бути спокійним, хоча всередині все стислося.
“Привіт, тату!” – почув я веселий голос Яринки, але в ньому відчувся якийсь підтекст, якого раніше не було.
“Привіт, серденько! Як твій вихідний? Весело проводиш час?”
“Так, класно! Вчора ми гуляли у парку, а сьогодні я малювала. Намалювала собаку, дерево і… шкода, що в мене немає синього маркера, щоб намалювати чорниці.”
Слово “чорниці” вразило мене, ніби хтось вдарив у дзвін. Серед її безтурботного монологу прозвучало наше кодове слово. Воно означало: “забери мене негайно”. Я зціпив зуби, щоб не виказати паніки.
“Дуже гарно, доню. Зараз приїду за тобою. Не кажи нічого батькові, поясню все пізніше.”
“Ще щось хочеш розповісти?”
“Ні, все,” – відповіла вона, але я відчув, як її голос задрижав.
“Скоро побачимось, гаразд?”
“Гаразд, тату. Люблю тебе.”
“І я тебе, моя рибка.” Вона засміялася, але мої руки тремтіли. Що могло статися? Олексій завжди був добрим батьком. Та щось було не так. Я схопив ключі та вирушив до нього.
Коли я постукав у двері, мені відчинила незнайома жінка. Вона подивилася на мене з невдоволенням.
“Вам чого?” – різко запитала вона.
“Я прийшов за донькою. Олексій вдома?”
“Він вийшов по справах. А Яринка тут. Ви хто?”
“Я Назар, її батько,” – відповів я, зберігаючи спокій. – “А ви?”
Жінка насупилася. “Я Марія, його дівчина. Ми вже кілька тижнів живемо разом.”
Я онімів. Олексій ніколи не згадував про неї. Чому Яринка не сказала мені раніше? Але зараз було не до розпитів.
“Маріє, я згадав, що завтра у Яринки лікар, треба підготуватися. Забрав її ненадовго, потім поверну.”
Вона не заперечувала, лише похмуро кивнула. “Добре, але я скажу Олексію.”
“Звичайно.”
Яринка сиділа на дивані і розмальовувала книжку. Побачивши мене, вона посміхнулася, але в очах був очевидний спокій.
“Йдемо, серденько. Треба підготуватися до лікаря.”
Вона мовчки зібрала речі. Марія провела нас поглядом, але не заважала.
У машині Яринка розплакалася. “Тату, Марія… вона мене ображає, коли тата немає вдома.”
“Що саме?”
“Каже, що я набридаю, що мені тут не місце. І що тато мені не повірить, тому що я мала.”
Гнів закипів у грудях. Як сміє ця жінка так поводитися з моєю дитиною?
“Ти все правильно зробила, доню. Я пишаюся тобою,” – сказав я, обіймаючи її. – “Більше ти з нею не залишишся. Я поговорю з татом.”
Дома я зателефонував Олексію. Він був у шоці, але пообіцяв розібратися.
Цей день нагадав мені, наскільки важливе кодове слово. Воно дає дитині спосіб попередити про небезпеку, коли говорити відкрито не можна.
**Враження:** Життя – це не лише радісні моменти. Іноді треба бути готовим до непередбачуваного. Навчіть свою дитину кодового слова – це може стати її рятівним кругом.
