— Не жалій. Значить, не кохав.
— Ти не замерзнеш у цій сукні? На дворі мінус двадцять, а вночі ще холодніше буде, — промовила мати, зазирнувши у кімнату до Ярини.
— Та не встигну, ж там поруч. Хіба у джинсах йти на день народження? — відповіла Ярина, крутячись перед дзеркалом і підтягуючи пояс сукні.
— Данило за тобою зайде? — поцікавилася мати.
— Ні, сказав, що затримається. У друга комп’ютер зламався, лагодить, — легковажно відповіла Ярина.
— Може, завтра додала би, якщо не встигає. Як ти сама підеш? Недобре, — повторила мати.
— Мамо, зараз на це не звертають уваги. Що тут такого? Ну прийдемо не разом, і що? Годі, я вже спізнююся. — Ярина схопила туфлі в пакет і вийшла у передпокій.
Вона знала, що Данило матері не подобається. А все через те, що він поцілував Ярину на її очах. «Це не чемно. Де ж повага?» — докоряла вона донці після його уходу.
Ярина взула м’які шерстяні чоботи, накинула довгий пуховик, обмотала шию шерстяною хусткою.
— І без шапки? — схопилася за голову мати.
— Я ж волосся завила, яка шапка? Усе, я пішла. — Ярина відчинила двері й вискочила з квартири.
Мати ще щось гукала їй услід, але вона вже бігла сходами, передчуття вечора й зустрічі з Данилом розігрівало її.
Їхні стосунки розвивалися швидко та пристрасно. Ярина сподівалася, що ось-ось він зробить їй пропозицію.
Морозний повітря обдав обличчя, намагаючись пробратись під пуховик. Ярина підтягнула хустку, втопила в неї ніс і побігла до будинку подруги. «От би Данило швидше прийшов», — думала вона. Півгодини тому вона дзвонила йому. «Не заважай, тоді прийду швидше», — сухо відповів він. І більше вона не дзвонила.
У під’їзді Ярина відсунула хустку. Не стала чекати ліфт, пішла сходами, щоб швидше зігрітися. Хоча жили вони з Олесею через два будинки, Ярина встигла замерзнути.
Двері у квартиру, звідки лунала музика, були привідкриті. Хтось із хлопців, що виходили на перекур, не зачинив. А може, господиня спеціально залишила для запізнілих гостей. «Щасливо. Менше уваги», — подумала Ярина й увійшла у напівтемний передпокій. Її одразу оглушила ритмічна музика, сміх, крики.
Ярина зняла пуховик, засунула в рукав хустку. На вішалці висіло по дві-три зимові куртки. Олеся запросила багато людей. Ярина ледве причепила свій пуховик. Взула холодні туфлі, здригнулася від морозу й увійшла у кімнату.
Яскраве світло осліпило після темноти, музика забила у скроні. Десяток хлопців та дівчат танцювали навколо столу, заповнивши всю кімнату. Ніхто не помітив Ярину. Вона озирнулася, шукаючи Олесю, але не побачила.
Ярина, уникаючи зіткнень, пробиралася до кухні. Вже підійшла до дверей, коли вони раптово відчинилися. Олеся, із розпаленими щоками й тріумфуючою посмішкою, налетіла на неї. Побачивши Ярину, посмішка зникла.
За спиною Олесі з’явився Данило. Він зачісував розкуйовджене волосся.
— Ти вже прийшов? — запитала Ярина й перевела погляд на Олесю.
Та вже опам’яталася й знову посміхалася, ніби нічого не сталося.
— День народження в розпалі. Чого спізнилася? — запитала вона. — Підемо танцювати. Чи хочеш щось випити? — Олеся пройшла повз Ярину.
— Ти не подзвонив. Навіть не помітив, що мене нема? Чи був занадто зайнятий? — голос Ярини тремтів від образи.
— Та просто не встиг. Теж щойно прийшов. — Данило нахилився, щоб поцілувати Ярину, але вона відступила.
Вона відчула запах улюблених духів Олесі.
— Яро, ну що ти? Ми там просто нарізали ковбасу, — Данило намагався виправдатися.
— Краще б помаду з щоки стер. Передай їй. — Вона сунула йому в руки подарунковий пакет.
Данило ледве встиг його схопити, а Ярина вже пробивалася до виходу, розсовуючи гостей.
У передпокої вона скинула туфлі, взула чоботи, зірвала з вішака пуховик і вилетіла з квартири. Хустка випала з рукава на сходи. Ярина нахилилася, щоб підняти, і в цю мить з квартири вийшов Данило. Вона кинулася бігти вниз.
— Яро, ти все не так зрозуміла! — гукав він їй услід.
Вона вискочила на вулицю, і мороз знову обпалив обличчя. Згадала, що забула туфлі, але повертатися було вже нікуди. «Як він міг? Прийшов раніше і не подзвонив… І ця “подруга”. Зрадники…» Ярина захлиналася від сліз і йшла у протилежний від дому бік. Здригнулася, коли вії від мерзлих сліз стали важкими, а ніс уже не відчувався.
«І куди тепер? Додому? Матір розпитуватиме, казатиме, що Данило їй завжди не подобався… Може, до церкви? Там має бути нічна служба. Але там багато народу, да й далеко».
Ярина озирнулася. Виявилося, вона забраласяВона повернула голову й побачила Кирила, який стояв у тіні, немов привид з минулого, та його присутність раптом здалася їй єдиною справжньою річчю у цьому холодному сні.
