**Щоденниковий запис**
В останній день зимових канікул ми з друзями вирішили піти на ковзанку. Морози, що навалили раптово, трохи відступили. Низьке, але яскраве сонце сліпило очі, обіцяючи швидке потепління. День почав додаватися.
Ярослав і Тарас були не єдиними, хто хотів позбутися зайвих кілограмів після святкових застілль. На льоду було повно народу. Сонце гріло, морозне повітря бодрило, а музика з динаміків піднімала настрій.
Виїхавши на лід, ми почали розганятися, обганяючи інших. Заточені ковзани легко ковзали по шорсткій поверхні. У цьому році ми прийшли сюди вперше. Спочатку йшов сніг, а потім була відлига, лід став м’яким. Лише після Різдва ми змогли покататися.
Пробігши кілька кіл для розминки, ми почали жартувати. Тарас помітив дівчину у білій куртці та такої ж білосніжної шапці з помпоном. Вона нерішуче стояла на ковзанах, стиснувши огорожу. Одразу було видно, що вона вперше на льоду.
Ноги не слухалися, роз’їжджалися, щиколотки викручувалися. Якби не міцна хватка за бортик, вона вже лежала б. Тарасу стало і смішно, і шкода її одночасно.
Він знайшов мене поглядом. Я розмовляв з двома дівчатами. Тарас під’їхав до краю ковзанки.
— Хочеш, навчу тебе кататися? Це нескладно, якщо знати основи.
Дівчина не встигла відповісти. Її права нога різко понеслася вперед, і вона мало не впала. Тарас підхопив її вчасно.
— Дякую, — промовила вона.
Її голос здавався Тарасу чарівним, а від дотику по спині пробігли мурашки. Серце раптом закалатало швидше.
— Не бійся. Якщо не відпустиш огорожу, ніколи не навчишся. Тримайся за мене. — Він простягнув їй руку.
— Лякаюся, — прошепотіла дівчина.
— Падати неминуче, але я тебе втримаю. Ну ж бо, — наполіг Тарас.
Вона схопила його за руку, але другою досі чіплялася за бортик.
— Так, добре. Тепер відштовхнись однією ногою та ковзай на іншій. Не став ногу на ніс, інакше впадеш! Ось так, молодець. — Тарас тримав її міцно, пояснюючи кожен рух.
Дівчина обережно проїхала кілька метрів. Це ще не було справжнім ковзанням, але Тарас щиро хвалив її.
— Розслаб ноги, трішки зігни коліна. А тепер спробуй ковзати, а не крокувати.
Очі її сяяли від радості. Вона сміялася, і від цього сміху Тарасові знову стало гаряче.
Вона різко штовхнулася вперед, забувши про важливість правильної постави, і мало не впала, якби Тарас знову не підхопив її.
— Нічого, все добре. Не такий різкий рух…
Вони повільно рухалися вздовж огорожі.
— Все, більше не можу! Ноги дерев’яні й трясуться, — зітхнула дівчина.
— Для першого разу достатньо. Завтра м’язи будуть боліти. Наступного разу буде легше. Мене Тарас звати. Проведу тебе до роздягальні. — Він поглядав на її профіль.
Щоки палали, очі, облямовані густими віями, сяяли, губи були напіврозкриті… В грудях Тараса розлилося тепле хвилювання. Такого він ніколи не відчував.
— Олеся, — сказала дівчина.
Від звуку її голосу, від імені, що пахло літом, у Тараса запаморочилося в голові.
Вона сильно втомилася. Всім важелем спиравшись на Тараса, вона йшла повільно. Йому хотілося, щоб ця дорога ніколи не закінчувалася — відчувати її близькість, чути переривчастий подих, бачити пару з губ…
Вони дійшли до роздягальні, і Олеся безсило впала на лаву, витягнувши ноги.
— Давай номерок, я принесу твої речі, — охрипло попросив Тарас.
— В мене там пакет із черевиками. — Вона подала йому жетон.
— Допомогти зняти ковзани? — спитав Тарас, повернувшись.
Вона глянула на нього блакитними очима, і його пройшов електричний розряд.
— Я сама. — Олеся нахилилася й почала розшнуровувати ковзани.
Тарас стояв поруч, не маючи сили відвести очі.
— Ось ти де! — Почувся за спиною голос. — Я загубив тебе. Як справи?
— Для першого разу відмінно, — підбадьорено сказав Тарас. — Це мій друг Ярослав. А це Олеся.
— Гарна, — прошепотів Ярослав Тарасу на вухо. — Ще катаємось?
— Іди, якщо хочеш. У тебе там компанія. А я проводжу Олесю.
— Не треба, — дівчина вже перевзувалася.
— Він просто не хоче з тобою розлучатися, — зрадницьки засміявся Ярослав.
— Не хочу, — сміливо підтвердив Тарас. — Може, підемо у кафе? Вип’ємо кави або гарячого шоколаду? — Він молився поглядом.
Без ковзанів вона здавалася крихітною. Олеся усміхнулася, і серце Тараса знову підскочило до горла.
— Гаразд, Ярославе, ми йдемо. Приєднаєшся? — Він вибачливо подивився на друга.
— Так і йтимеш на ковзанах? — насмішливо скривився Ярослав.
Тарас зніяковів і кинувся за взуттям. Вони вийшли зВони щасливо прожили разом багато років, і той зимовий день на ковзанці став початком їхньої довгої історії кохання.
