Рокова лижня
Весело тупотіли колеса приміської електрички. Вздовж колії стіною виросли розлогиї ялини, крізь гілки яких проглядало низьке сонце. Гурт студентів-медиків гамірно щось обговорював. Біля входу в вагон стояли їхні лижі.
Натхненником поїздки був Сашко Стрілець — вродливий хлопець із спортивною поставою, гордість інституту, кандидат у майстри спорту з лижних перегонів. Кожної зими він брав участь у змаганнях за честь інституту і ніколи не опускався нижче другого місця. Його батько обіймав високу посаду в міській адміністрації. Загалом — місцева зірка.
Перед самими святами Стрілець запропонував усій групі вирушити на відпочинок у затишний готель у лісі. Про нього мало хто знав, але там можна було гарно провести час і покататися на лижах. Багато хто погодився, хоча крім самого Стрільця ніхто особливо лижами не цікавився. Але хіба погана ідея — виїхати на природу?
Оленка стояла на лижах тільки на шкільних уроках фізкультури. Але як відмовитися, коли сам Стрілець запрошує? На що завгодно згодна, аби бути поруч із ним.
У вагоні вона сиділа біля нього, притулившись головою до його плеча, танула від щастя і не помічала, як Андрій Мельниченко час від часу кидав на неї ревниві погляди. Та й не тільки він. Марічка теж тривожно дивилася на Стрільця й Оленку. *«І що він у ній знайшов?»* — казав її погляд.
Оленка й сама дивувалася. Стільки навколо гарних дівчат, а він вибрав її — скромну студентку, хоч і відмінницю. Нещодавно навіть заговорив про те, що після інституту вони одружаться. Високопоставлений батько взяв із сина обіцянку, що шлюб буде лише після диплома, ні днем раніше. Інакше — позбавить підтримки в отриманні міcця у найкращій клініці міста.
До кінця навчання — ще півтора року. Багато що може змінитися. Але Оленка так далеко не заглядала. Притулившись до Стрільця в електричці, вона відчувала себе щасливою та коханою.
Вийшли з вагона й завмерли перед красою зимового лісу, серед якого загубився готель. Морозне повітря будило. Вони весело йшли з лижами на плечах, тішачись чудовим днем, молодістю та майбутніми святами.
Розмістилися у дерев’яних котеджах, і одразу Стрілець скликав усіх на лижню, щоб розім’ятися.
— Для початку — мале коло, п’ять кілометрів. Беримо телефони, дзвонимо один одному, якщо щось станеться. Але тут тихо. Диких звірів нема. Лижня добра, накатана. Намагаємося не відставати. Я йду першим, Андрій — замикає.
Оленка не поспішала ставати за ним. Розуміла, що не вміє кататися, тільки заважатиме іншим. Встала останньою. Позаду неї поставився Андрій. Стрілець помітив це, але нічого не сказав.
Кілька осіб на чолі зі Стрільцем одразу вирвалися вперед і незабаром зникли в глибині лісу. Оленка сильно відстала. Лижі ковзали по накатаній доріжці, м’язи ніг ніяли від напруги, руки дерев’яніли. Вона хапала ротом морозне повітря, що пече горло. Позаду чулося шурхіт лиж Андрія.
— Обганяй! — крикнула вона, озираючись.
Але він повільно йшов за нею. Оленка вже лаяла себе, що вирішила пройти дистанцію разом із усіма. Сиділа б у теплій світлиці готелю, пила гарячий чай і чекала б на товаришів. Раптом дуже близько хруснула гілка, ніби хтось пробивався крізь чагарники. Оленка здригнулася, збилася з кроку й упала. Під нею хруснула права нога, в очах блиснули іскри від болю, і вона закричала.
— Що трапилося? — Андрій зупинився поряд.
— Нога… — прошепотіла Оленка, стиснувши зуби.
Андрій розвернувся, присі— Пам’ятай, кохана, — Андрій обійняв її, — життя завжди дарує нові шанси, навіть коли здається, що все втрачено.
