Щастя під лавою
Надія зайшла після роботи до магазину. До Нового Року залишилося всього чотири дні, а в неї ще порожня холодильник. Нічого не встигала. І ялинку ще не прикрасила.
Дмухав крижаний вітер. Після відлиги мокрий сніг на тротуарах застиг і перетворився на ковзкі калюжі. А вона, як на зло, вдягла черевики на підборах. І тепер ішла дрібними кроками, намагаючись не впасти. Вуличні ліхтарі горіли не всі, як завжди, і в ранніх зимових сутінках дорогу погано видно. Важкі пакети тягнули руки та впивалися в долоні. М’язи ніг ніяли від напруги. «І навіщо стільки набрала? Встигла б і завтра половину купити», — лаяла вона саму себе.
Надія дійшла до зупинки й поставила на вуженьку лаву важкі пакети. Розтерла замерзлі й занемілі пальці. Вона сіла поруч із пакетами, даючи відпочити втомленим ногам, засунула руки в кишені пальта. Вітер діставав її й тут.
Вона дивилася на автомобілі, що проїжджали повз. Уявляла, як добре сидіти в таку погоду в теплому салоні. Давно мріяла про власну машину, але не поспішала брати кредит. А тепер шкодувала про це.
До зупинки підійшов автобус. З шипінням розчинилися двері, вийшли люди й пішли по домах. Ніхто навіть не глянув у бік Надії.
Вона вже збиралась вставати, коли почула стогін. Озирнулась, але, крім неї, на зупинці нікого не було. Незабаром стогін повторився зовсім поруч. Надія зірвалася з лави. Фари автомобілів висвітили щось темне в кутку, за лавою.
Спочатку Надія хотіла швидше тікати. Але подумала, що до ранку чоловіка можуть не знайти, а в такий холод він просто замерзне, тим більше, якщо п’яний.
Вона дістала з сумочки телефон і посвітила ліхтариком у глибину зупинки. У очі відразу вдарило чорне пальто й блискучі модні черевики. Бомжі так не вдягаються.
Надія посвітила в обличчя. Вії чоловіка здригнулися, але очі він не відкрив. Усе вказувало на те, що він молодий, доглянутий, гарно одягнений. Надія нахилилася до нього, але не відчула запаху перегару.
— Гей, вам погано? Вставайте, замерзнете. — Вона штовхнула його в плече.
Чоловік не відреагував.
Не довго думаючи, Надія набрала номер швидкої допомоги й пояснила ситуацію.
— Чекайте, — відповів стомлений жіночий голос диспетчера.
Надія поклала телефон, засунула руки в кишені пальта й згорнулася, немов горобець. Вона замерзла. А що вже казати про чоловіка на землі? Може, піти? Але невідомо, коли приїде «швидка», гарно одягненого чоловіка могли б пограбувати…
Вона вже клацала зубами, коли до зупинки під’їхала машина швидкої допомоги, вийшли чоловік і жінка у синіх формених куртках.
— Он там, у кутку, — показала Надія.
Медики схилились над чоловіком. До зупинки знову підійшов автобус. З нього вийшли двоє й зупинились, з цікавістю розпитували Надію про те, що сталося.
— Відійдіть, не заважайте, — різко сказав лікар.
Він пішов до машини й повернувся з водієм і ношами.
— Допоможіть покласти чоловіка на ноші, — сказав лікар, звертаючись до охочих.
Тих відразу вітром здуло.
— Що з ним? — тривожно запитала Надія.
— Схоже на серцевий напад. Вчасно ви його знайшли, а то міг би замерзнути. Ось, напишіть ваш номер телефону. На всяк випадок. — Лікар дістав із кишені об’ємної куртки маленький блокнот, олівець і простягнув Надії.
— Я більше не потрібна? А то замерзла, поки вас чекала. — Вона повернула блокнот із записаним номером.
Надія провела поглядом швидку допомогу, підхопила свої пакети й пішла додому. Але ноги замерзли так, що не згиналися, вона не відчувала під собою дороги.
Вдома вона довго гріла замерзлі руки під гарячою водою. Тільки потім розібрала пакети з продуктами. Весь вечір вона згадувала чоловіка на зупинці. Думала, що могло з ним статися, як він там опинився? Жалкувала, що не запитала, в яку лікарню його забрали. Подзвонила б завтра, дізнатися, як він.
А через два дні їй подзвонили з невідомого номера. За вікном сипав сніг, ховаючи під собою лід на дорогах і роблячи світ світлішим і святковішим. Вона вагалася кілька секунд і все ж таки відповНадія взяла слухавку, і її голос тремтів від хвилювання, коли вона промовила: “Так, це я…”.
