— Не жалій. Значить, не кохав.
— Ти ж не замерзнеш у цій сукні? На вулиці мінус двадцять, а вночі ще холодніше буде, — промовила мати, зазираючи у кімнату до Олі.
— Не встигну, я ж недалеко йду. Хіба у джинсах на день народження з’являтись? — відповіла Оля, крутячись перед дзеркалом та підтягуючи поясок.
— Андрій за тобою зайде? — запитала мати.
— Ні, сказав, що затримається. У друга комп’ютер зламався, лагодить, — легковажно махнула рукою Оля.
— Можна і завтра. Як ти сама підеш? Непорядок, — настоювала мати.
— Мам, зараз таке нікого не хвилює. Ну не разом прийдемо, то й що? Годі, мені вже час, я й так запізнююсь. — Оля втулила туфлі в пакет і вийшла у передпокій.
Вона знала, що Андрій матері не подобався. Через те, що поцілував Олю на її очах. «Це непристойно. Де ж повага?» — дорікала вона доньці після його відходу.
Оля натягнула м’які угри, довгу пухову куртку, обмотала шию пухнастим шарфом.
— І без шапки? — розвела руками мати.
— Я ж локни завила, яка шапка? Усе, я пішла. — Оля відчинила двері та вискочила з квартири.
Мати ще щось гукала їй услід, але вона вже спускалася сходами, передчуття вечора й зустрічі з Андрієм гріло душу.
Їхній роман розвивався стрімко та запально. Оля сподівалася — от-от він зробить пропозицію.
Мороз одразу обпалював обличчя й руки, намагаючись пробратися крізь куртку. Оля підняла шарф угору, втопила в нього ніс і побігла до будинку подруги. «Хоч би Андрій швидше прийшов», — думала вона. Півгодини тому телефонувала йому. «Не відволікай, тоді швидше впораюсь», — сухо відповів він. І більше вона не дзвонила.
У під’їзді Оля відсунула шарф. Не стала чекати ліфт, пішла східцями, щоб скоріше зігрітися. Хоч і жили вони з Іринкою через два будинки, встигла замерзнути.
Двері у квартиру, звідки лунала музика, були привідчинені. Хтось із хлопців, що виходили палити, не замкнув. А може, господиня спеціально залишила для запізнілих. «Щасливо. Менше уваги приверну», — подумала Оля й увійшла у напівтемний передпокій. Її одразу оглушили ритми музики, сміх гостей.
Оля зняла куртку, засунула у рукав шарф. На гачках висіло по дві-три зимові парки. Іринка запросила багато народу. Ледаче причепила куртку, натягнула холодні туфлі, здригнулася й увійшла у кімнату.
Яскраве світло вдарило у вічі після темного коридору, серце заб’ється частіше від гучної музики. Десяток хлопців і дівчат танцювали навколо столу, заповнивши всю кімнату. Ніхто не помітив Олі. Вона озирнулася, шукаючи Іринку, але не знайшла.
Намагаючись не зачепити танцюристів, Оля пробиралася до кухні. Вже підійшла до дверей, коли ті різко відчинилися. Запалена Іринка, з блискучими, ніби в гарячці, очима й усмішкою переможниці, налетіла на Олю. Збентеження зтерло її посмішку.
За спиною Іринки з’явився Андрій. Розкудлаченим волоссям він намагався надати лад.
— Ти вже тут? — спитала Оля й перевела погляд на Іринку.
Та вже опанувалася й, ніби нічого не сталося, знову усміхалася.
— День народження в розпалі. Чому запізнилася? — спитала вона. — Підеш танцювати? Чи спершу вип’єш? — Іринка пройшла повз Олю.
— Ти не подзвонив. Навіть не помітив, що мене нема? Чи надто був зайнятий? — голос Олі був гірким.
— Не встиг. Теж щойно прийшов. — Андрій нахилився поцілувати її, але вона відступила.
Вона відчула запах улюблених духів Іринки.
— Олю, ну що ти? Ми там просто скибочку нарізали, — бурмотів Андрій.
— Краще б помаду з щоки зтер. Передай їй. — Вона сунула йому в руки подарунковий пакет. Андрій ледь встиг його схопити, а Оля вже продиралася до виходу, розсовуючи гостей.
У передпокої скинула туфлі, натягнула угри, зірвала куртку з гачка й вибігла з квартири. Шарф випав з рукава на сходи. Оля нахилилася підняти його, і в цю мить із квартири вийшов Андрій. Вона ринула вниз.
— Олю, ти все не так зрозуміла! — крикнув він.
Вона вискочила на вулицю, і мороз знову обпік обличчя. Згадала, що залишила туфлі, але повертатися за ними? «Як він міг? Прийшов раніше й навіть не подзвонив… І ця “подруга”. Навіщо? Зрадники…» Оля захлипала й ішла в протилежний від дому бік. Озирнулася, коли вії від сліз обмерзли, а ніс вже не відчувався.
«Куди тепер? Додому? Мама почне розпитувати, казати, що Андрій їй завжди був не до душі… Може, до церкви? Але там людно, та й далеко».
Оля озирнулась — виявилося, вона забралася далеко. Зайшла у магазин, щоб зігрітися. Тепер шкодувала, що наділа легку сукню. Мороз проймав до кістокВона взяла з полиці найсолодкішу шоколадку, посміхнулася через сльози і подумала: «Життя триває, і воно подарує мені ще багато гарних моментів».
