Сентябрь. До нашого класу прийшла нова дівчинка — Соломія. Така тоненька й крихка, наче зіпсуєш диханням. Завжди в теплому светрі, з-під якого випирали гості плечі. Рідке світле волосся заплетене у тоненькі косички з великими рожевими бантами. Великі очі на блідому трикутному обличчі дивилися сумно й здивовано.
Спортивний, на зріст високий Тарас одразу побачив у ній казкову принцесу, яку треба оберігати. Що він і робив із захватом. А дівчата Соломію невзлюбили відразу.
«Дивись, ні на що не схожа, а туди ж… Нашого красеня відбила», — шепотілися вони на перервах.
У школі Соломія в їдальню не ходила. Від шкільної їжи їй робилося погано. Щодня брала з собою велике яблуко. Відкушувала маленькі шматочки й жувала так повільно, що за велику перерву не встигала його доїсти. Дівчата хихотіли, коли бачили у смітнику великий недогризок. Тарас ковтав обід, не жуючи, і мчав до Соломії — оберігати її.
Він провожав її додому й носив портфель. І жоден із хлопців не смів над ним насміхатися. Бо Тарас славився силою. Незабаром усі звикли, що вони завжди разом.
Тарас витримав важку суперечку з батьками й після школи не поїхав до обласного центру вступати до інституту. Йому було байдуже, де вчитися, аби лише не розлучатися з Соломією. Вступив до технікуму в рідному містечку. Батьки Соломії души не чули в Тарасі й сміливо довіряли йому доньку. Вона добре вчилася, але іспити ледве здавала — їй ставало погано майже на кожному. Про подальше навчання й мови не йшло.
Соломія була пізньою дитиною, і батьки над нею тремтіли: не дай Боже, захворіє, переживатиме. Хоч, якщо чесно, вона не так часто й хворіла.
На родинній нараді вирішили, що для дівчини головне не освіта, а вдале заміжжя. І тут усе складалося ідеально. Тарас — відмінний наречений. Мама Соломії працювала лікаркою, тому влаштувала доньку секретаркою до головного лікаря поліклініки. Ось і сиділа Соломія в приймальні, друкувала на машинці, відповідала на дзвінки.
Лише батькам Тараса Соломія не подобалася. Не про таку наречену мріяли вони для сина. Умовляли його опам’ятатися, мовляв, не розуміє він, на яке життя себе прирекає. Вона не буде йому опорою, навряд чи зможе народити…
Але Тарас про таке й не думав. Йому просто подобалось опікати крихку дівчину. Він сам почувався сильнішим поряд із нею. Подобалося, що вона не схожа на інших дівчат, і те, як вона дивилася на нього своїми великими сірими очима. Та батьки так змучили його розмовами про весілля, що він просто зробив Соломії пропозицію.
Її батьки були раді, що дочці дістався такий добрий наречений. Тепер можна й помирати спокійно — донька не пропаде. Звичайно, Соломійка не вміла господарювати. Тому вирішили, що молоді поживуть у них, поки звикнуть до сімейного життя, а вони допоможуть, якщо що. У них і квартира більша.
Батьків Тараса це теж влаштовувало. Щонайменше, син буде ситим.
Молоді жили тихо й дружно. Сваритися їм було ніз-за чого. Коли Соломія завагітніла, батьки спочатку не повірили. Живіт навіть на останніх місяцях був маленький. Та й пристрасті між ними не помічали. Ляжуть спати — з кімнати ані стогону, ані шепоту.
Соломійці не давали нічого важкого піднімати, аби виносила дитину. Батьки навіть спати їм разом тепер не дозволяли. Купили другий диван, куди й переїхав Тарас.
Тарасу не подобалося спати окремо від дружини, тому він почав ночувати у батьків. І знову це всіх влаштувало. Лише батьки його постійноАле з часом Тарас зрозумів, що справжнє щастя — бути поруч із тим, хто любить тебе просто так, без умов і очікувань.
