**Один крок до щастя**
З дитинства Олена була гарненькою дівчиною. Невисока, білява, зі стрункою фігурою та обличчям, немов із казки. Після університету залишилася працювати у Києві. А от з особистим життям якось не складалося. Хлопці оберталися, але ніхто не пропонував руки та серця. А їй ось-ось мав стукнути тридцятий.
Спочатку жартувала, що поспішати немає куди, ще встигне. А потім засумувала. Час, як відомо, то хитрий товариш.
— Може, тебе хтось зглазив? Спогадай, чи не перейшла кому дорогу? — цікавилася мамина подруга минулого Нового року.
— Я нікому дороги й не переходила, чужого не брала, родини не руйнувала, — впевнено відказала Олена.
— Отже, хтось тобі сильно заздрив, — рішуче сказала тітка Марія, мамина подруга.
Ну що ж, із цим Олена не сперечалася. Бувало, що їй і заздрили, навіть у школі. Хлопці часто крутилися біля неї, але вона тоді навчанню більше уваги приділяла.
Мати виховувала її сама. Жили не бідно, але й не багато. Мама вміла в’язати. У Олени було безліч тоненьких, ажурних, теплих, пухнастих кофтинок. Мама робила їх і на продаж.
— Типу́н тобі на язик, Маріє! Що ти говориш? У неї повно залицяльників. Є з кого вибирати. Головне — не поспішати, — заступалася за доньку мати.
— Саме тому залицяльники. А має бути чоловік, а в крайньому разі — хороший коханець, — не відставала тітка Марія.
— А яка різниця? — сердито спитала мати.
Вона не хотіла навіть думати, що її розумна донька стане чиєюсь коханкою.
— Так ніякої, окрім штампа у паспорті, а це важливо для дитини. Іноді коханець кращий за чоловіка… — І тітка Марія починала у сотий раз розповідати, як знайшла коханця, який і квартиру їй купив, і сина вивчив… А свого нікчемного й пияка чоловіка вигнала.
Тоді Олена вирішила, що більше не поїде зустрічати Новий рік до мами. Набридли ці розмови, краще вже самій. А тим часом Нового року день від дня ставало ближче.
Олена йшла, споглядаючи під ноги, щоб не підсковзнутися. Відійшла трохи вбік, щоб пропустити жінку з візком.
— Олено! — раптом скрикнула та й зупинилася. — Не впізнала? Я Наталка Захарченко, тепер Шевченко, — радісно сказала вона.
— Наталко, — Олена натягнуто посміхнулася. — Тебе не впізнати. Ти в Києві живеш? Давно?
— Вже три роки. Ось так зустрілися. Я чула, що ти… — Наталка явно збиралася почати довгі розпитування.
— Твій? — спитала Олена, намагаючись уникнути цього. Матері обожнюють обговорювати своїх дітей. — Можна подивитися?
— Звісно. Це моя донечка. — У голосі Наталки відчувалася гордість, а погляд став теплішим.
Олена схилилася над візком і зазирнула під відкидну накидку. Серед білої хмари мережив, у рожевій в’язаній шапочці, надітій аж до очей, спало маленьке диво. Довгі вії лежали на повних щічках, а губки складалися бантиком. З візка на Олену потягнуло молоком, солодким соняним теплом та вовною.
— Гарненька. На тата схожа? — спитала вона.
— Так. Вона коли народилася… — почала із запалом розповідати Наталка.
— Пробач, я поспішаю. Ще побачимось, — сказала Олена й поспішила далі.
Настрій зіпсувався. «І треба ж було в такому великому місті її зустріти. У школі була сірою мишкою, непомітною. А подивись — заміж вийшла, у Києві живе, донечку має. І щастя так і бризкає з очей. А де ж моє щастя заблукало? Роки йдуть, а я сама…» — думала Олена.
У задумах не помітила, як дійшла до дому. Ялинку вона прикрасила ще тиждень тому. Спочатку раділа, а тепер вона її дратувала. Нагадувала, що святкування ось-ось, а зустрічати ні з ким.
Щойно Олена перевдяглася й поставила чайник, як дзвінко заграла мелодія мобільного. Дзвонив Олег.
— Ти вже вдома, рибко? Я скоро буду, — сказав він.
Олені захотілося відповісти, що вона не вдома, зайшла до подруги, щоб він не приїжджав. Перші пристрасні почуття давно пройшли, залишилася лише звичка. Він уже давно розлучився, і Олена не була тому причиною, але жив із дружиною в одній квартирі — заради доньки, як казав Олег.
Олена зітхнула, відповіла, що вдома, і пішла готувати вечерю. Олег приїхав за півгодини з подарунковою торбою у руках.
— Ось, рибко. Раптом не встигну до Нового року привітати. У нас корпоратив, річний звіт, і з донькою обіцяв на ялинку сходити… — пояснював він, роздягаючись.
Олену його клопоти зовсім не хвилювали. Але подарунку вона зраділа. Дістала з торби комплект нижньої білизни червоного кольору та довгий оксамитовий футляр. У ньому лежав золотий ланцюжок із кулоном у формі серця.
— Дякую! — Олена вдячно чмокнула Олега у щоку. — Дуже гарний.
Настрій покращився.
— Я не вечерятиму.Олена усміхнулася, коли почула дитячий сміх, і зрозуміла, що її чоловік і син чекають на неї вдома — там, де тепер було її справжнє щастя.
