У вересні до нашого класу прийшла нова дівчинка — Олеся. Така тоненька й крихітна, що здавалося, дунути вітром — і зламається. Завжди ходила у теплому светрику, з-під якого визирали гострі, як у пташки, плечі. Рідке світле волосся заплітали в дуже тоненькі косички з великими рожевими стрічками. Великі очі на блідому трикутному обличчі дивилися сумно й здивовано.
Високий, спортивний Тарас одразу побачив у ній казкову принцесу, яку треба берегти й захищати. І почав це робити з великим задоволенням. А дівчатка новеньку невзлюбили одразу.
— Нічого особливого, а манячиться… Тільки дивись — розсиплеться, а вже відхопила собі найкращого хлопця, — злісно шепотілися вони на перерві.
У школі Олеся не ходила до їдальні. Від шкільної їжі їй одразу ставало погано. Кожного дня вона брала з собою велике яблуко, відкушувала крихітні шматочки і жувала так повільно, що за велику перерву не встигала його доїсти. Дівчата насміхалися, коли бачили у смітнику великий недоїдений огризок. Тарас же швидко ковтав свій обід і біг до Олесі — охороняти її.
Він провожав її додому й носив її портфель. І жоден із хлопців навіть не думав сміятися з нього. Дорого б обійшлася така насмішка — Тарас славився своєю силою. Незабаром усі звикли, що вони завжди разом.
Тарас витримав важку розмову з батьками й після школи не поїхав вступати до інституту у обласний центр. Йому було все одно, де вчитися, аби тільки не розлучатися з Олесею. Пішов до технікуму у своєму містечку. Батьки Олесі дуже любили Тараса і з легкістю довіряли йому свою доньку. Вона вчилася добре, але екзамени ледве здавала — їй ставало погано майже на кожному. Про подальше навчання й мови не йшло.
Олеся була пізньою дитиною, і батьки тремтіли над нею — аж тісно, щоб не захворіла, не перенервничала. Хоча, правду кажучи, хворіла вона не так уже й часто.
На родинній нараді вирішили, що для дівчини важливіше не освіта, а вдале заміжжя. І тут усе складалося якнайкраще. Тарас — чудовий жених. Мати Олесі працювала лікарем і влаштувала доньку секретаркою до головного лікаря поліклініки. От і сиділа Олеся у приймальні, друкувала на машинці та відповідала на дзвінки.
Лише батькам Тараса Олеся не подобалася. Не про таку наречену вони мріяли для сина. Умовляли його одуматися, казали, що він ще не розуміє, на що засуджує себе. Вона не буде йому опорою, навряд чи зможе народити…
А Тарас про таке навіть не думав. Йому просто подобалося опікати крихітну дівчину. Сам собі здавався ще сильнішим поруч із нею. Подобалося, що вона не схожа на інших дівчат, і те, як вона дивилася на нього своїми великими сірими очима. Але батьки так замучили його розмовами про можливий шлюб, що він просто зробив Олесі пропозицію.
Її батьки були щасливі, що доньці дістався такий хороший чоловік. Тепер можна й помирати спокійно — дитина не пропаде. Правда, Олесенька не вміла господарювати. Тому вирішили, що молодята поживуть у них, поки звикнуть до сімейного життя, і батьки допомагатимуть у разі чого. У них і квартира більша.
Батьків Тараса це теж влаштовувало. Хоч син буде ситим.
Жили молоді мирно та дружно. І сваритися їм було нізащо. Коли Олеся завагітніла, батьки спочатку не повірили. Живіт навіть на останніх місяцях був маленьким. До того ж родичі не бачили між ними жодної пристрасті. Ляжуть спати — і з кімнати ні стогону, ні шепоту.
Олесі навіть важкі книги не давали носити, аби виносила дитину. Батьки навіть заборонили їм спати разом. Для цього купили ще один диван, на який і переїхав Тарас.
Тарасу не подобалось спати окремо від дружини, і він почав ночувати у батьків. І знову всіх це влаштувало. Лише батьки постійно нагадували, що даремно він зв’язався з цією худорлявкою — доведеться все життя прислужувати їй. Він сердився на них і йшов до друзів.
І одного такого вечора познайомився з Ярославою — міцною, гарною та відверто сексуальною брюнеткою. Здорових молодих людей потягнуло одне до одного з неймовірною силою. Обоє знепритомніли від пристрасті, при зустрічі кидалися в обійми, наче звір на здобич. І градус їхнього бажання зростав з кожним днем.
Батьки дорікали Тарасові, що він гуляє від дружини, коли вона так потребує його. Проте Олеся не дуже хвилювалася. Вона прислухалася до себе, до тієї нової життя, що зростала в ній, і цього було досить. Дитина неспокійно копошилася в животі й викликала в неї сильний апетит. Заспокоювалася лише на свіжому повітрі. Тому Олеся годинами сиділа на балконі та читала книги.
Чи то дитина була занадто відмінною від матері за темпераментом, чи то їй набридло сидіти у тісному животі — але народилася вона раніше строку. Хоча син був невеличкий, але спритним виявився й схожим на батька. Навіть батьки Олесі визнали це й радіТак Олеся й жила — нікому не заважаючи, ніколи не нарікаючи, а як прийшов її час, тихо пішла за Тарасом, який чекав на неї там, де немає ні болю, ні розлуки.
