**Букет ромашок у листопаді**
Оксана закуталася в халат і підійшла до вікна. На деревах ледь лишалося кілька пожовклих листочків. Тонкий іній вкрив пожовклу траву та дах сусіднього будинку. Вночі був дощик, а далі підморозило. Холодний і похмурий листопад — вісник довгої, безрадісної зими.
Оксана зітхнула. Туга за вікном, туга в серці. Усі вихідні вона проведе сама. Туга…
***
Тоді теж був листопад. У обідню перерву Оксана побігла в кафе навпроти офісу, де продавали їжу на виніс. Вона з дівчатами чергувалися. Дощик моросив, але парасольку вона не взяла — з нею незручно нести пакети.
На дорозі не було жодної машини. Оксана сміливо ступила на пішохідний перехід. Вулиця тут тиха, без світлофора. Вона не помітила, як із-за рогу вилетів позашляховик. Раптовий скрегіт гальм пролунав так близько, що вона завмерла, втуливши голову в плечі й закривши обличчя руками.
— На той світ поспішаєш? Життя набридло? — почувся сердитий голос.
Оксана відвела руки й розплющила очі. Біля машини стояв чоловік із блискучими від люті темними очима.
— Дивитися треба! Якщо хотіла під колеса кинутися, іди на проспект, — гримнув він.
Та її вразили не грубі слова, а його вигляд. Високий, у чорному розстібнутому пальті, з рішучим підборіддям, підкресленим стильною борідкою. Очі, ніби з мрії, випромінювали гнів.
— А ви думаєте, що через вашу круту машину всі повинні тікати? Тут нема світлофора, і дорога пуста. Я нічого не порушила. Треба було збавити швидкість на повороті, — відповіла вона.
Чоловік уважно подивився на неї.
— Я справді поспішав. Якщо з вами все гаразд, я поїду. Вибачте, — кинув він через плече, вже сідаючи в авто.
Оксану ще довго трясло. Майже збив, ще й накричав! Наступного дня дощу не було. Вона йшла в кафе повільно, обережно ступила на «зебру». Раптом із боку з гуркотом відчинилася дверцята машини, і вона миттєво відскочила на тротуар. Із позашляховика вийшов той самий чоловік. Він підійшов, усміхаючись.
— Боже, тепер що? Їдьте, я почекаю, — промовила вона, ніяковіючи.
— Вибачте. Я вас чекав. Хочу виправити вчорашнє. Можливо, пообідаємо разом? Як компенсацію за мій тон і на знак миру, — сказав він, блиснувши білими зубами.
— Сьогодні нікуди не спішите? — насторожилася Оксана.
У кафе вона забула про все. Одразу помітила обручку на його пальці. Одружений. Серце стиснулося. Він виявився юристом, батьком двох донечок. Взяв її номер і одразу подзвонив, щоб вона зберегла його. «На всяк випадок», — сказав.
Оксана не планувала йому дзвонити. Але через день він сам запросив її в кафе в іншому районі, де їх навряд чи хтось побачить.
— Мене багато хто знає, не хочу пліток, — пояснив він.
Вона й сама не помітила, як він почав заїжджати до неї. Завжди несподівано й ненадовго. А у вихідні вона сиділа вдома сама й сумувала, як і у свята. Він одразу сказав, що дружину не покине, що обожнює дітей.
«Навіщо тоді до мене їздить?» — хотілося запитати, але вона боялася його відштовхнути. Вона закохалася, і їй вистачало тих крихт щастя, що він дарував. Досвід у стосунках у неї був невеликий.
***
У суботу Оксана довго лежала в ліжку. Спеки нема, прибиратися ні для кого. Коли подзвонили у двері, вона навіть не подивилася в дзеркало.
Тарас увірвався, мов вихор, обійняв, між поцілунками сказав, що в нього всього півгодини… Коли він пішов так само раптово, як і з’явився, Оксана пішла в душ і знову дивилася у вікно. Іній уже розтанув, асфальт блищав, ніби після дощу.
«Ось і вся любов. І знову сама. Прилетить, навіть поговорити не встигнемо, і зникне. Але він знайшов для мене півгодини у вихідний…» — втішала себе вона. Тремтячими руками вона обняла себе.
Вона вже думала: що далі? Як довго це триватиме? Як довго їй вистачатиме цих миттєвих зустрічей? Рано чи пізно він перестане приходити… Краще вже зараз це припинити. Але як піти, коли кохаєш?
У середу він не зміг вирватися, а у п’ятницю несподівано запросив у ресторан.
— Кохана, я страшенно сумую. Чекаю на тебе. На дорогах пробки, краще їдь метро, — сказав він і кинув трубочку.
Оксана метушилася по офісу. Натягнула пальто, накинула шарф, ледве торкнулася губ помадою.
— Підприкроєш? Голова болить, — сказала вона колезі Наталі.
— Звісно, — та усміхнулася.
Оксана застібала пальто, йдучи до метро. Раптом зачепила плечем якогось діда. Той ахнув, а його палиця з гуркотом впала. Вона зупинилася, підняла її й подала.
— Вибачте.
— Нічого. До коханого спішите? У вашому віці яВона повернулася до офісу, зрозумівши, що справжнє щастя — це не чекати на мить чужих почуттів, а знайти свою власну дорогу.
