Один крок до щастя
Марічка змалку була гарненькою. Невисока, білява, з тонкою талією та обличчям, що заворожувало. Після університету залишилася працювати у Києві. Та ось із особистим життям якось не складалося. Уваги чоловіків їй вистачало, а от заміж ніхто не запрошував. А їй уже ось-ось тридцять.
Спочатку жартувала — нікуди не спішить, ще встигне. Потім засумувала. Час, як відомо, то хитрий сусіда.
— Може, тебе хтось призів? Згадай, кому перейшла дорогу? — допитувалася мамина подруга минулого Різдва.
— Я нікому дороги не заступала, чужого не брала, сім’ї не руйнувала, — певно відповіла Марічка.
— Значить, заздрили сильно, — заявила тітка Галя.
Сперечатися Марі не стала. Бувало, їй і заздрили — навіть у школі. Хлопців коло неї роїлося. Вчилася добре, але кохання відкладала на потім.
Мати виховувала її сама. Не бідували, але й розкоші не знали. Мама вміла в’язати. Тоненьких, ажурних, пухнастих, яскравих светрів у Марі було безліч. Мама продавала їх на ринку.
— Що ти мелеш, Галю? У неї ж повно парубків! Головне — не поспішати, — заступалася за доньку мати.
— Саме так — парубки. А треба чоловік, або хоча б гідний коханець. — Тітка Галя не відступала.
— Та в чому різниця? — сердито спитала мама. Вона й думати не хотіла, що її розумна донька стане чиєюсь коханкою.
— А ні в чому, крім штампа у паспорті — це ж для дитини важливо. Інший коханець кращий за чоловіка… — І тітка Галя знову почала розповідати, як знайшла собі коханця, який і квартиру їй купив, і сина вчив… А свого нікчемного чоловіка вигнала.
Тоді Марічка вирішила — більше не поїде до мами на свята. Набридли ці розмови. А тим часом Різдво наближалося.
Марічка йшла, дивлячись під ноги, щоб не підсковзнутися. Відійшла вбік, пропускаючи жінку з дитячим візком.
— Марічка! — раптом скрикнула та й зупинилась. — Не пізнала? Я Тетяна Шевченко, тепер Коваленко, — радісно промовила вона.
— Тетяно… — Марі напружено посміхнулася. — Тебе не пізнати. Ти в Києві живеш? Давно?
— Вже три роки. Як же ми добре зустрілися! Чула, що ти… — Тетяна явно збиралася розпитати її про все.
— Твоя? — поспіхом перебила Марі, щоб уникнути розпиту. Матери люблять хвалити своїх дітей. — Можна подивитися?
— Звичайно. Це моя донечка. — У голосі Тетяни пролунала гордість, а погляд став теплішим.
Марічка нахилилася над візком і зазирнула під козирок. Серед білого моря мережив, у рожевій в’язаній шапочці, надітій аж до очей, спало маленьке диво. Довгі вії лежали на пухких щічках, губки — бантиком. На Марічку пахнуло молоком, солодким сонним теплом і вовною.
— Гарненька. На тата схожа? — спитала вона.
— Так. Вона, коли народилася… — почала Тетяна.
— Вибач, я поспішаю. Ще побачимось, — сказала Марі й пішла далі.
Настрій зіпсувався. «І саме її зустріти в такому великому місті. У школі була сірою мишкою, непримітною. А глянь лишень — вийшла заміж, у Києві живе, доньку народила. І щастя з очей ллється. А де ж моє щастя загубилося? Роки йдуть, а я сама…» — думала Марі.
Не помітила, як дійшла додому. Ялинку прибрала ще тиждень тому. Спочатку тішилася нею, а тепер лише дратувала. Нагадувала — свято близько, а зустрічати ні з ким.
Тільки Марі переодяглася й поставила чайник, як задзвонив телефон. Володимир.
— Вже вдома, рибко? Скоро приїду, — сказав він.
Марі ледь не відповіла, що її нема вдома. Перші гарячі почуття давно згасли, залишилася лише звичка. Він давно розлучений, і Марі не була тому причиною, але жив із дружиною в одній хаті — заради доньки, як казав Володимир.
Марі зітхнула, сказала, що вдома, і пішла готувати вечерю. Володимир приїхав за півгодини з подарунковою торбинкою.
— Ось, рибко. Раптом не встигну до Нового року привітати. Корпоратив готуємо, звіт робимо, із донькою на ялинку обіцяв… — пояснював він, роздягаючись.
Марі його турботи не цікавили. Але подарунку зраділа. Дістала з торбини червону білизну та довгий оксамитовий футляр. Всередині — золотий ланцюжок із кулоном у формі серця.
— Дякую! — Марі поцілувала Володимира в щоку. — Дуже гарний.
Настрій покращився.
— Я їсти не буду. Пробач, не попередив, — Володимир потягнув Марі до кімнати…
Було добре, але мало. Він довго цілував її вдячно. Потім підвівся й почав одягатися.
— Скільки років твоїй доньці? — раптом спитала Марі. Вона сиділа на ліжку, закутавшись у простирадло.
Володимир завмів із штанями в руках, заплющивши очі, ніби там шукав відповідь. Одну ногу вже просунув у штанину. Друга вразилаВона глянула на свою дитину, що посміхалася в колясці, і зрозуміла, що щастя вже тут — воно просто прийшло трохи пізніше, ніж вона очікувала.
