Справедлива угода
Галина відходила повільно та болісно. Виснажений безкінечними хіміями організм уже не боровся з недугою. Та й сама Галина мріяла швидше звільнитися від болю, який мучив її останні місяці. Від знеболюючих вона перебувала у напівсні, індивідуально виринаючи, ніби з води, і знову поринаючи у рятівну дрімоту, що обгортала свідомість.
Оленка приходила зі школи, увійшовши у кімнату, наповнену специфічним запахом важкохворого, довго дивилася на матір. Та зовсім не нагадувала колишню, усміхнену й жваву. Вона лежала із заплющеними очима, і дівчинка напружено стежила за рухами грудей під ковдрою — чи дихає.
— Мамо. Ма-ам, ти мене чуєш? — кликала Оленка.
Повіки Галини здригалися, але підняти їх у неї не вистачало сил. Приходила бабуся і забирала онуку з кімнати.
— Ходімо, сонечко, нагодую, потім уроки зробимо. Нехай мама поспить.
— Бабусю, та вона й так усе час спить. Коли вона, нарешті, одужає? Хочу, щоб усе було, як раніше.
— Ох, дитинко, якби ж і мені цього хотілося. Сон — перше ліки для одужання. — Бабуся ставила перед Оленкою миску наваристих борщу й сідала навпроти, стримуючи сльози.
«Яка ж несправедливість — я живу, а моя молода донька вмирає. І нічого не зробиш. Скільки молилася, у церкву ходила… Чим я прогнівила Бога? Що зробила не так?» — думала вона, зітхаючи.
Галина померла опівночі. Марія о третій звелася до туалету, заглянула в кімнату. Донька лежала нерухомо, але ще дихала. Марія це знала напевно. Потім вона лягла й довго ворочалася. А коли заснула, їй приснилася маленька Галинка. Вона сміялася, махала ручкою й тікала, час від часу озираючись. «Стій, куди ти? Повернись!» — кричала уві сні Марія й прокинулася.
Вона одразу підвелася й пішла до кімнати доньки. Та лежала спокійна й чужа. Марія примкнула двері. На кухні нагріла чайник, підігріла сирники Оленці й тільки потім розбудила.
Оля поснідала. Наділа шкільну форму й пішла до мами. Перед школою вона завжди заходила попрощатися.
— Не йди, нехай поспить, — зупинила її Марія. — Ось, візьми яблуко в ранці. — Вона простягнула онуці червонобоке яблуко.
Ішли до школи, і Марія розсіяно слухала Оленку.
— Чого ти сьогодні така? — запитала дівчинка.
— Погано спала, не виспалася, — пояснила свою неуважність бабуся.
Повернувшись додому, вона одразу викликала швидку.
— Коли померла? Чому так пізно подзвонили? — допитувалася сувора лікарка.
— Онуку до школи провожала. Не треба, щоб вона це бачила…
Потім Марія чекала на перевізників, слава Богу, недовго. Встигли забрати Галину до повернення Оленки. Дорогою до школи все думала, як сказати їй, що мами більше немає, але так нічого й не видумала. А вдома заклапотилася й не встигла стежити, як Оленка залетіла до кімнати матері.
— А де мама? — дівчинка обернулася до бабусі.
Марія втомилася від питань, від клопотів, сказала перше, що спало на думку:
— До лікарні забрали. — І відвела погляд.
Напевно, дівчинка здогадалася про щось чи образилася, що бабуся не попередила її — відмовилася їсти, закуталася в куток дивана й відвернулася до вікна. Сил заспокоювати дитину не було. Б її саму хто б заспокоїв. Марія замкнулася у ванній, відкрила воду й подзвонила Богдану, колишньому чоловікові Галини. Вона ще вранці знайшла його номер у телефоні доньки.
— Що тобі? — роздратовано, без вітань, відповів Богдан, думаючи, що дзвонить Галина.
— Це Марія Семенівна, мати Галини. Вона сьогодні вранці померла. Ти не міг би забрати Оленку до себе на кілька днів? Я сказала, що маму до лікарні поклали. Мені стільки всього треба зробити, якби сил вистачило. Не можу їй правду сказати.
— Так, зараз приїду, — відповів Богдан уже спокійніше.
За півгодини він дзвонив у двері. Оленка побачила батька й навіть зраділа. Вона все ще ображалася на бабусю.
— Як життя? — він підійшов до дівчинки. — Школа не набридла?
— Ні, — відповіла Оленка. — Маму до лікарні поклали. А бабуся їхати туди не хоче, — поскаржилася вона.
— Значить, поки не можна її відвідувати. А я хотів запросити тебе на прогулянку. До парку пішли б, морозива поїли, у кіно…
— Правда? — зраділа Оленка.
Марія тим часом збирала речі онуки. Перед їхнім відходом сунула Богданові сумку. Вони пішли, а вона поїхала до лікарні. Стільки всього треба, щоб нічого не забути.
Марію добила метушня з організацією похорону. До вечора вона ледве трималася на ногах від втоми. Не було сил навіть плакати. Ще й серце нило. «Тільки б витримати. Тільки б не зламатися», — твердила вона й ковтала таблетку за таблеткою.
Після похорону, увечері, подІ так жили вони далі — Марія доглядала за онукою, молилася в храмі й вірила, що життя, хоч і важке, все ж має сенс.
