На початку листопада різко похолодало. З неба сипала дрібна колюча крупа, вітер зривав шапки й розпахував поли пальт. Марія зраділа, що в неї пальто на блискавці. Та вітер проймав наскрізь, не кажучи вже про ноги в коротких черевиках та тонких колготах. Марія втулила голову в плечі, стоячи на зупинці, й нагадувала насупленого горобця. А автобуса все не було.
Біля тротуару зупинився іномарка, і водій посигналив. Люди на зупинці переглянулись і чомусь усі подивилися на Марію. Вона підійшла до машини. Вікно опустилося, і Марія впізнала чоловіка з роботи.
— Сідайте швидше, а то зовсім замерзнете. Автобус ще далеко, — сказав він і посміхнувся.
Марія, не роздумуючи, сіла на пасажирське місце. У салоні було тепло, і не чути було завіювання вітру.
— Дякую, — промовила вона, влаштовуючись зручніше.
— Та нема за що. Щодня цією дорогою їжджу, а вас ніколи не бачив.
— А я раніше виходжу, просто сьогодні трохи затрималася, — відповіла Марія.
Ярослав давно помітив цю спокійну жінку. Коли заходив до бухгалтерії, вона привітно віталася й знову схиляла голову до паперів на столі. Не пліткувала, не загравала з чоловіками, як інші. Побачивши її на зупинці, він зрадів — цілих п’ятнадцять хвилин вона просидить поруч із ним у машині.
Колись Ольга була такою ж скромною й тихою. Та після весілля її наче підмінили. Стала вибагливою, дратувалася з будь-якого приводу. Ярослав спочатку думав, що вагітність так на неї вплинула. Потім народилася донька, і стало ще гірше. Вічно незадоволена, вона бурчала, що Ярослав мало заробляє, що в інших чоловіки як чоловіки, а їй не пощастило. Що подруга Катруся купила нове хутро, а Наталка поїхала до Туреччини…
— Виплатимо іпотеку, усе в нас буде, — заспокоював Ярослав дружину.
— До пенсії чекати? — кричала вона, і все починалося спочатку.
Одного разу Ярослав ішов додому після роботи вже в темряві. Світло з вікон ледве освітлювало двір. Біля під’їзду зупинилася машина, з якої випорхнула жінка, махнула водію та щасливо розсміялася.
За цим сміхом Ярослав і впізнав дружину. Йому стало так нудно, що хоча вовком вий. Зрозумів, що чіплялася до нього, бо знайшла кращого й заможнішого. Коли він зайшов у під’їзд, на сходах ще лунав дрібний крок її підборів, пахло знайомими дорогими парфумами.
Скандалу влаштовувати не став. Просто зібрав речі.
— Іди й не повертайся! — крикнула із спальні дружина.
Донька кинулася до батька, обняла.
— Тату, не йди!
— Солодка, я не від тебе йду. Я завжди буду твоїм татом.
Доньку він і справді шалено любив.
У передній вийшла дружина, стала в дверях, схрестивши руки на грудях.
— Квартиру не віддам, не сподівайся, — різко сказала вона.
Ярослав різко повернувся до неї.
— Я всі ці роки платив іпотеку. Мені теж треба десь жити.
— Нормальні мужики, йдучи, усе дружинам із дітьми залишають, — зі злодійкою усмішкою додала вона.
— А я ненормальний. — Ярослав вийшов із квартири.
На суді Ярослав мовчки слухав, палаючи від сорому, як дружина звинувачувала його, що грошей не приносить додому, що в обносках ходити доводиться, що не допомагає, а вона як білка в колесі крутиться. Суддя не витримала й докорила дружині, що на ній надягнене брендове плаття та італійські черевики. А хутра в неї теж нема. Розлучили їх швидко.
А от квартиру розмінювали довго. Дружині не подобалися пропозиції рієлтора. Та врешті вона зупинилася на квартирі з великою кухнею в тому ж районі, а Ярославу дісталася крихітна запущена однушка на околиці міста. Після роботи він займався ремонтом, відволікаючись від важких думок і не дозволяючи журбі роз’їдати душу.
Одного разу не витримав, зустрів Софійку біля школи. Та зраділа, обняла, розплакалася. Серце Ярослава розривалося від любові й жалю до доньки. Подзвонив дружині й попросив відпустити Софійку до нього на вихідні хоч на кілька годин. Думав, дружина влаштує черговий скандал. Та вона несподівано змилостивилася. Це давало їй можливість займатися собою та влаштуванням особистого життя.
Так і возив доньку до себе на вихідні, або водив у кіно, якщо погода була гарна.
Ярослав поглянув на Марію. Вона дивилася перед собою, про щось думаючи. Біля бухгалтерії вийшла з машини й знову стримано подякувала, без жеманства та загравань.
Після роботи він чекав її на зупинці та відвіз додому.
— О котрій ви виходите з дому? — запитав Ярослав, коли Марія збиралася вийти з машини.
— Ви мене так зіпсуєте. До хорошого швидко звикаєш, — усміхнулася вона і вийшла.
Наступного дня він чекав її біля зупинки. Так і почав спочатку підвозити на роботу, потім запросив у к— Не бійся, — промовив Ярослав, обіймаючи її за плечі, — ми впораємося з усім разом.
