**Забудь про неї, хлопче**
Ранковою неділею Андрія розбудив дзвінок. У сонному стані він схаменувся, схопив телефон і порожньо дивився на темний екран. Але раптом знову задзвонили у двері. Він підскочив, швидко одягнувся й кинувся відчиняти. Усі знають: якщо рано-вранці так настирливо дзвонять — це не просто так.
— Привіт! Довго спиш. Чого завмер? Не радий другу? — На порозі стояв його інститутський друг Колька Мошак. — Зайти можна?
— Колька?! Якими долями? — Андрій міцно обняв друга й затягнув у хату. — І навіть не попередив, бешкетнику. Як ти мене знайшов?
— Зайшов до твоїх, мати дала адресу. Вона й розповіла, що ти розірвав шлюб і втік сюди. Я проїздом. Навмисне так узяв квитки, щоб тебе побачити. Показуй, куди іти.
— Ходімо на кухню, а я швидко умиюся. Постав чайник! — гукнув він, зачиняючись у ванній.
Коли Андрій зайшов до кухні, на столі вже стояла пляшка червоного вина, а Колька нарізав сир.
— Вибач, тут трохи розгосподарювався. Холодильник у тебе пустий. Голодуєш? На те й друзі, щоб не здох з голоду, — учительським тоном сказав Колька, акуратно складаючи бутерброди.
— Вино? Зранку? — Андрій повернув пляшку етикеткою до себе.
— А хто нам завадить? Це так, символьно, для легшої розмови.
Вони випили, закусили бутербродами та яєшнею. І згадували, згадували…
Микола ще в інституті вдало одружився.
— Тесть відійшов від справ, так що тепер я керую будівельною компанією. Так, заздри. Старший син школу закінчує, молодший — у сьомому класі. От і виходить, життя вдалося, — хвалився Микола. — А про тебе я вже знаю. Ти так і не знайшов свою Ассоль?
— Пам’ятаєш? Ні, не знайшов.
— Тільки не кажи, що живеш сам. — Микола запихнув у рота шматок бутерброда.
— З сином. Він зараз у Софії на день народження. Учора дзвонив, незабаром повернеться.
Тоді друзі відмовляли Андрія одружуватися з Софією. Але він уперся. А все тому, що вона нагадувала йому Ганну, ту саму Ассоль, як її називали друзі. Її син відразу почав називати Андрія татом. І він прив’язався до хлопця. Але шлюб не тривав довго.
Софія швидко вийшла заміж знову. З вітчимом у Сашка стосунки не склалися. Він часто тікав до Андрія. Софія звинувачувала колишнього чоловіка, що той навмисне переманює хлопця. Андрію набридли сварки, і він переїхав до Одеси.
— Сашко кожне літо живав у мене. Софія народила, і їй стало не до нього. А після школи він остаточно перебрався до мене, — ділився Андрій.
— Круто. Санта-Барбара відпочиває. — Колька розлив решту вина.
— Та ні, все вже влаштувалося. — Чоловіки випили.
— А я сподівався, що ти все ж таки знайдеш її. Така любов була… — Микола зітхнув.
Андрій мовчав. Останнім часом він рідко згадував ту любов, але ось Колька приїхав і нагадав, розворушив спогади.
На вокзалі вони пообіцяли не губитися. Андрій повернувся додому, дістав старий альбом і знайшов фото Ганни. Він жадно вдивлявся в нього, мимоволі повертаючись у ті далекі дні…
***
Колька випросив у батька старенький «Жигуль», і троє друзів поїхали на південь, до родичів Федора. До навчання ще був час — чому б не відпочити?
У Криму йшов збір персиків, винограду, інжиру… Хлопцям запропонували підзаробити на зборі. Зайві гроші студентам ніколи не завадять. Зранку вони збирали фрукти, а коли спека ставала невитриманою, бігли купатися в прохолодне море.
Саме там вони й побачили Ганну. Вона сиділа на березі й пильно дивилася вдаль.
— Ассоль чекає свого Грея, — пожартував Колька.
З його легкої руки так її й прозвали. Друзі вже мали дівчат, тільки в Андрія не було серйозної пари.
Колька з Федором із криком кинулися в море й попливли. А Андрій підійшов до дівчини.
— Ви корабель з алими вітрилами чекаєте? — жартівливо запитав він.
Вона підвела на нього очі. У них було стільки болю й туги, що Андрій завмер. Вона знову відвернулася до моря. Він сів поруч, обхопив руками коліна.
— Ви чуєте? — запитав Андрій, прислухаючись до шепоту хвиль.
— Море розмовляє, — відповіла дівчина.
Його вразило: вона сказала те, про що він думав. Так вони сиділи, мовчали й слухали прибій. Хлопці викупалися й махали Андрієві. Він неохоче підвівся, відтрусив шорти.
— Мені треба йти. Ми завтра зустрінемось? Отак само? — спитав він із надією.
Дівчина коротко глянула на нього й мовчала.
Але наступного дня він знову побачив її на березі. Вони познайомилися. Її ім’я здалося йому найкрасивішим на світі — Ганна. Але коли він намагався дізнатися більше, вона підвелася й пішла. Андрій мовчки провів її додому.
ЇА коли Сашко з Варею одружилися через два роки, Андрій дивився на море і думав, що доля інколи повертається, але вже в іншій подобі.
