9 травня 2024 року
Сьогодні все здається таким далеким. Якщо хтось колись проситає ці рядки, нехай знає — кохати треба обережно, як квітку, що розпустилась під дощем.
Марійка не чула, як калітки скриплять по лінолеуму лікарняного коридору, не чула, як хтось біг за нею. Її голова хиталась у такт рухам. Вона не бачила яскравих ламп, не чула, як Андрій кликав: «Марійко! Марійко!» Не бачила, як лікар перегорінув йому дорогу.
— Вам туди не можна. Чекайте тут.
Андрій сів на старі стільці біля дверей реанімації, сховав обличчя в долонях. Вона цього не бачила. Вона летіла у сліпучому потоці світла й хотіла лише одного — щоб це скінчилось.
***
Все почалося в університеті. На концерті до 8 Березня вона грала у смішній сценці — студентку, яка не підготувалась до іспиту. Глядачі сміялись, а Андрій потім запросив її на танець.
— Ти грала, як справжня акторка, — сказав він щиро.
— Та я взагалі не повинна була виходити! Оля злякалась у останній момент, а я тряслась, слова забувала, щось вигадувала на ходу, — сміялась Марійка, і очі її ще блищали від хвилювання.
— Ніхто не помітив. Ти — природжена акторка. Обирала не ту професію.
Після танців він проводив її до гуртожитку й незграбно поцілував у щоку. Сам Андрій жив із батьками. Незабаром вони зняли кімнату у старої бабусі неподалік. Андрій витримав справжню бійку з батьками, але зрештою вони здались і допомагали коханцям.
За стіною бабуся погано чула, але вони все одно вмикали музику. Тепер Марійка згадувала той час як найщасливіший.
— Я кохаю тебе, — шепотів розпечений Андрій, важко дихаючи.
— Ні, я кохаю тебе сильніше, — відповідала вона, притискаючи щоку до його грудей.
— Не може бути! А я ще сильніше…
Ця гра їх тішила. Потім вони мріяли, як закінчать університет, куплять велику квартиру, народиться донечка, а потім син.
— Ні, спочатку син! — сміялась Марійка.
— А потім ще одна донечка, — додавав Андрій, цілуючи її.
Їм здавалося, що так, як вони, ніхто ніколи не кохав.
Після університету вони працювали у міській стоматології, а потім перейшли до приватної клініки, де керував друг батька Андрія. Незабаром той відкрив ще одну клініку і поставив Андрія завідувачем.
Грошей було достатньо. Батьки допомогли з квартирою. Як і мріяли, спочатку народилась Оленка, а через три роки — Данилко.
Батьки часто забирали онуків на вихідні, щоб молоді могли відпочити. Ідеальна родина. Ще щастя?
Коли син підріс, Марійка захотіла повернутись на роботу.
— Навіщо? Я добре заробляю. Сиди вдома, — раптом заперечив Андрій. — Давай ще одну дитину. Батьки радітимуть.
Але цього разу вагітність не наставала. Вона переживала, ходила по лікарях, але нічого не знаходили.
— У нас вже двоє дітей. Навіщо тобі ці переживання? — казав Андрій.
Але вона знову заговорила про роботу.
— Вибач, але до нашої клініки я тебе не візьму. Подружжя не повинно працювати разом. Та й сім років перерви — твоя кваліфікація втрачена.
Почалися сварки. Коли батьки забирали дітей, вона нудьгувала. Одного разу випила вина, щоб полегшити тривогу. Заснула, не дочекавшись чоловіка. А вранці зрозуміла — він не приходив.
— Ти не повертався… — почала вона.
— Я приходив, але ти була п’яна і не помітила.
У його голосі почулось брезенчання.
— Я випила один келих! А що мені робити? Ти не пускаєш мене на роботу, дітей забрали…
— Зараз подзвоню батькам. Мені треба працювати.
Вона кинула телефон об стіну.
Коли все розвалилось? Вона ходила по квартирі, перекладала речі. Випила знову.
Андрій повернувся вечАндрій повернувся вечори, і коли вона побачила його очі, зрозуміла: навіть розбите скло можна зібрати знову, а ось коли серце трісне – лише шрами залишаться.
