Останній дзвінок
Роман вийшов із офісу. Низьке сіре небо нависло над Києвом, наче придавлюючи місто до землі. Лише хрести на золотих банях Софійського собору спокійно простягалися вгору, крізь сірий туман.
Дрібний дощик поколював обличчя, поки він йшов до своєї «Ланоса». У салоні ледве вловлювався запах недавньої хімчистки. Роман поклав руки на кермо і кілька секунд просто сидів, радіючи, що встиг забрати машину з сервісу. Не доведеться мокнути на зупинці, тіснитися в маршрутці.
Повернув ключ, і радіо заграло якусь набридливу пісню. Він зменшив гучність. «Додому!» — подумав він і виїхав на проспект. Пальці відбивали ритм по керму.
П’ятниця. А по п’ятницях вони з друзями йдуть у клуб, розвантажуються після робочого тижня. Що ще робити молодим вільним людям без родин, дітей та обов’язків?
Квартира зустріла тишею. Відчинений шафа одразу впав у очі. У грудях промайнуло неприємне передчуття. Він скинув чоботи й у шкарпетках пройшов у кімнату. Серед його сорочок і піджаків болталися порожні вішалки, на яких ще вчора були Олесині сукні.
Пішла. Останнім часом вони часто сварилися, але завжди мирилися. Вона подзвонила йому на роботу, сказала, що сьогодні не піде в клуб. Його відволікли справи, потім він їхав за машиною… «Невже образилася, що не передзвонив? Хіба через це розходяться?» — перше, що спало на думку. Але ні. Вона спеціально залишила шафу відчиненою, щоб він одразу відчув пустоту. За сценарієм має бути записка зі скаргами й останнім «прощавай». Він оглянув кімнату.
Вони жили разом півроку. Олеся йому ідеально підходила: гарна, весела, трохи істеричка. Значить, це він їй не підходив. Останнім часом вона все частіше починала розмови про весілля, медовий місяць… Він жартував у відповідь. Зрозуміло. Не дочекалася і пішла. Думає, він зараз у паніці почне дзвонити, благати повернутися…
Роман зрозумів, що саме це він і хоче зробити. Набрав її номер, але телефон був вимкнений. Він кинув телефон на диван.
Уявив, як Олеся, підпершись стегном до раковини й стоячи на одній нозі, чистить картоплю… Захотілося, щоб вона була тут. Пройшов у кухню. У мийці — немиті тарілки, поруч порожня пляшка вина. «Допила, значить, нервувала». Це його трохи підбадьорило. Він помив посуд, пляшку засунув догори дном у переповнене сміттєве відро.
Олеся не терпіла брудної посуду. Залишила спеціально, щоб він відчув, як йому буде важко самому. Актриса! За це він їй і кохав. Хоча про кохання казав лише на початку.
Помітив записку на дверцях холодильника. «Йду. Не думаю, що нам варто продовжувати.» Без пояснень, образ, підпису.
А він уже придивив собі каблучку. Чекав лише зарплати, щоб купити, та гарного моменту, щоб зробити пропозицію при всіх.
— Якщо дівчина пішла, то це на краще, — пробурмотів він, перефразовуючи стару пісню.
У тиші кухні слова звучали фальшиво й сумно. «Повернеться. Я теж гордий. Не буду дзвонити. Нехай помучається.» Він узяв відро й вийшов у смітник.
Повернувшись, почув, як телефон на дивані дзичить. Кинувся до нього. Невідомий номер. Не відповідати? А раптом це Олеся?!
— Так, — відповів він.
— Олексію, привіт, — Роман ледь не підскочив від надії, що це Олеся. — Це я, Наталка. Довго наважувалася подзвонити… Ти нічого мені не обіцяв, але я просто не знаю, що робити… — девічий голос звучав невпевнено.
— Хто? Яка Наталка? — Роман навіть не звернув уваги, що його назвали Олексієм.
— Ти мене не пам’ятаєш? Тоді нам немає про що говорити. — І дзвінок перервався.
— Що за бісівня, — вилаяся вголос.
Побачив брудні сліди від чобіт на килимі й вилаяся ще раз. Телефон задзвонив знову.
— Олексію, я хотіла сказати…
— Я не Олексій. Мене звати Роман. Ви помилилися номером, — пояснив він.
— Ти брехав мені? Навіщо? Сам дав свій номер! — і вона повторила його цифри.
— Я не брехав. Романом мене звуть уже 26 років. І номера я вам не давав, — роздратовано відрізав він.
— Даремно я дзвонила…
— Ні, стій! Якщо дзвониш, то кажи, що треба. — Але вона знову відключилася.
«Більше не відповідатиму». Він вимкнув звук, але не телефон. Глуха надія, що Олеся передумає й пояснить все, не вгасала. Не встиг перевести дух — телефон знову завібрував.
— Наталка! Що вам від мене потрібно?
— Вибач… — У трубці почувся ледь чутний зітх, ніби плямкання води. — Я не знаю… Мені здалося… Ти не винен…
— У чому я не винен?! — закричав Роман у пустоту, бо вона знову зникла.
Голос Наталки звучав слабко, ніби вона засинала. А це плямкання… Вона плакала? Що там відбувається? «Ти не винен…» Так кажуть перед тим, як… «ГРоман схопив ключі й вибіг із квартири, бо раптом усвідомив, що не зможе жити з думкою, що ще одна людина через нього опиниться на межі.
